Захищаючи обличчя, я підніс угору руки, але було вже пізно — борода і брови в мене курилися і шипіли, — і на шляху мого відступу виріс бортик фонтана.
Якусь мить це поховальне багаття здавалося бездоганним скульптурним зображенням вогню. Блакитна і жовта «П'єта»[126] з чотирирукою мадонною та охопленою вогнем постаттю Христа. Палаюча людина в'юнилася і вигиналася на сталевому терні та двох десятках скальпелів-драпців. Тієї миті в небо знісся лемент, який, як мені і по сьогодні здається, не міг видати людський складник тієї пари в смертельних обіймах. Од вереску я впав на коліна, луна котилася всіма закутками міста, де ще збереглися тверді поверхні, розганяючи хвилі паніки серед голубів. Той крик тривав ще кілька хвилин після того, як полум'яне видіння просто припинило своє існування, не лишивши по собі ні приску, ні образів на сітківці ока. І тільки через хвилину-дві я збагнув, що крик, що його я досі чув, належить мені.
Розв'язка, безперечно, нікудишня і банальна. Справжнє життя рідко дарує нам структурно пристойний фінал.
Багато місяців (заледве не рік) я наново переписував попсовані гасом сторінки і відновлював знищені «Пісні». Тож, мабуть, ви не здивуєтеся з того факту, що поеми я так і не завершив. І це не з власної волі. Моя муза втекла.
Місто поетів занепадало в мирі. Я там пожив іще років зо два, ну, можливо, зо п'ять. На той момент я вже остаточно з'їхав був з глузду. Навіть зараз в архівних звітах про перших пілігримів до Ктиря можна подибати розповіді про якогось кошлатого кощія у лахмітті, який будив прочан від їхнього гетсиманського сну своїм блюзнірським репетом, постійно стрясаючи кулаками в напрямку безмовних Гробниць часу та закликаючи боягуза вийти звідти.
Минув якийсь час, і божевілля вигоріло саме по собі (хоч його попіл тлітиме завжди), і я пройшов пішки п'ятнадцять кілометрів, що відділяли мене від цивілізації. Впродовж десяти останніх днів вміст мого заплічника полегшав до самого рукопису, а я годувався скельними вуграми і топив сніг для пиття.
Два з половиною століття, що минули з того часу, не варті згадки, не кажучи вже про те, щоб їх знову пережити. Неодноразова терапія Поульсена — для підтримання життя в інструменті — й очікування. Двічі підпільно лягав у холодний сон субсвітлових кріогенних подорожей. Кожна потягла на сторіччя з хвостиком. Кожна стягла своє подушне кількістю мозкових клітин та пам'яттю.
Тоді я чекав. Чекаю і досі. Поему потрібно завершити. І її буде завершено.
Споконвіку було Слово.
Наприкінці ж... коли мине вся честь, все життя, всі турботи...
Наприкінці буде Слово.
4
«Бенарес» причалив до пірса в Окраї одразу по обіді. Один зі скатів помер ще в упряжці за якихось двадцять кілометрів від пункту призначення, й А. Беттік просто перерізав паски, які припинали манту. Інший протягнув, поки вони не заходилися швартуватися до вигорілої на сонці пристані, аж потім, виснажений, перевернувся, пускаючи бульби з обох бризкалець. Андроїд і цього наказав відпустити, пояснивши, що скатові навряд чи судилося вижити, якщо його підхопить хутка течія.
Прочанам віддавна не спалося, і ще з досвітків вони спостерігали за насуванням ландшафту. Майже ніхто не говорив і не знайшов, що сказати Мартінові Силену. А поет був і не проти... запивав собі сніданок вином та горлав сороміцькі пісні на сході сонця.
За ніч плесо річки стало ще розлогішим, і на ранок від берега до берега Гулай перетворився на сіро-голубе шосе двокілометрової ширини, що прорізало низькі зелені узгір'я південніше від Трав'яного моря. Настільки близько до моря дерева не росли, тож бурі, золоті та верескові відтінки чагарників Гриви поступово виясніли і поступилися місцем соковитій зелені двометрового різнотрав'я північних гін. Цілий ранок пагорби все сильніше розпластувалися по землі, поки не перетворилися на крутоярі пасма обабіч ріки. На півночі та на безводному сході понад обрієм небо майже непомітно помутнішало, і ті з пілігримів, яким довелося пожити на планетах-океанах, зрозуміли, що так наближається море, хоч і мусили повсякчас нагадувати собі, що єдину «водойму» поруч насправді утворювали кілька мільярдів акрів розтрав'я.
Окрай і раніше складно було назвати великим аванпостом, тепер же він узагалі стояв усіма покинутий. Зо два десятки споруд, які обрамляли проторовану від верфі колію, мали абсолютно занедбаний вигляд, а по всій набережній читалися знаки, що ніби промовляли: все населення втекло звідси кілька тижнів тому. А від «Спочинку пілігрима» лишилося саме тільки згарище під горою — колись цьому гостинному дому налічувалося зо три сотні років.
А. Беттік провів товариство схилом крутояру до самого верху.
— Що ви тепер робитимете? — поцікавився в нього полковник Кассад.
— Згідно з умовами храмового наймитування, після цієї подорожі ми вільні, — відповів андроїд. — Ми залишимо «Бенарес» чекати тут на ваше повернення, а самі попливемо катером униз. Потім нас дожидає власний шлях.
— Загальна евакуація? — запитала Брон Ламія.
— Ні, — всміхнувся А. Беттік. — У нас свої цілі і своє паломництво на Гіперіоні.
Гурт подорожувальників дістався заокругленої маківки тутешнього бескиду. Позаду «Бенарес» здавався порошинкою, припнутою до прогнутих дощок причалу; Гулай тікав на південний захід у голубий серпанок далеко за містом, забираючи із відстанню все більше на захід та звужуючись на підступах до нездоланних Нижніх порогів у дюжині кілометрів від Окраю вгору за течією. На північ і на схід від них простягалося Трав'яне море.
— Боже мій, — видихнула Брон Ламія.
Враження було, ніби прочани зіпнулися на останню у всесвіті гору. Розсип доків, пристаней та елінгів[127] край її підніжжя позначав завершення міста і початок Моря. Його трави, що без кінця і краю тяглися ген до горизонту, брижились чуттєвими жмурами під леготом-бризом і ніби омивали прибоєм відноги крутояру. Різнотрав'я, однаковісінької висоти, куди тільки око могло сягнути, і справді здавалося нескінченним: нічим не перейняте, воно розкинулося на всі сторони світу. Засніжених вершин хребта Вуздечки, що, як вони знали, повинні були знаходитися у восьмистах кілометрах на північний схід, ніхто розгледіти не подужав. Складалося бездоганне враження, немовби перед ними шуміло велике зелене море, аж до скуйовдженого вітром волоття, схожого з далекого берега на біле шумовиння хвиль.
— Воно прекрасне, — проказала Ламіл, котра бачила його вперше.
— Приголомшливе вдосвіта й надвечір, — підтвердив Консул.
— Чудесне, — пробурмотів Сол Вайнтрауб, піднімаючи немовля, щоб і воно собі могло його роздивитися. Немовля радісно вовтузилося і не хотіло відривати погляду від власних пальчиків.
— Напрочуд добре збережена екосистема, — схвально промовив Гет Мастін. — М'юїрові це сподобалося б.
— Чорт, — вилаявся Мартін Силен.
Інші озирнулися на нього.
— Ну, і де наш буєр, трясця його матері? — запитав поет.
Четверо чоловіків, жінка й андроїд мовчки подивилися на порожні пристані та голу трав'яну рівнину.
— Затримався, — припустив Консул.
Мартін Силен хрипко реготнув:
— Або вже відчалив. Ми ще вчора мали сюди прибути.
Полковник Кассад приставив до очей свій потужний бінокль та обвів ним крайнебо.
— Мені здається малоймовірним те, що вони могли віддати швартови без нас, — проказав він. — Адже буєр відправляли безпосередньо священнослужителі культу Ктиря. А вони особисто зацікавлені в нашому паломництві.
— Можна піти пішки, — обізвався сполотнілий і слабкий Лінар Гойт. Певно, силу над ним водночас мали і ліки, і біль. Він заледве говорив, не кажучи вже про те, щоби куди-небудь іти.
— Ні, — заперечив Кассад. — Це сотні кілометрів і трава вище голови.
— А компаси? — запитав священик.
— На Гіперіоні компаси не працюють, — помахав головою Кассад, не відриваючи погляду від бінокля.
— Пеленгатори? — не здавався Гойт.
126