— У нас є автоматичний радіопеленгатор, — відгукнувся Консул, — але справа не в ньому. Трава гостра. Півкілометра, і ми залишимось в одному лахмітті.
— Не забувайте про трав'яних змій, — опустив нарешті бінокля Кассад. — Може, це й добре збережена екосистема, але для прогулянок вона не годиться.
Отець Гойт зітхнув і мало не зомлів у куцу травичку на маківці пагорба.
— Ну, гаразд, ходімо тоді назад. — У його голосі навіть чулося якесь полегшення.
Наперед виступив А. Беттік:
— Екіпаж із радістю дочекається вас і переправить до Кітса на «Бенаресі», якщо буєр так і не з'явиться.
— Ні, — знову заговорив Консул. — Беріть катер і відпливайте.
— Агов, бляха-муха, скинь трохи обертів! — заволав Мартін Силен. — Хто тебе вибрав диктатором, аміґо? Нам треба туди потрапити. Але якщо драний буєр не явиться, то доведеться шукати іншого шляху.
Консул крутнувся на закаблуках і глянув в обличчя курдупеля.
— Як? Пароплавом? Два тижні вздовж узмор'я Гриви та по периметру Північної літоралі до Оттона або іншого плацдарму? І це тільки в тому разі, якщо знайдуться вільні кораблі. Але зараз весь морехідний транспорт на Гіперіоні, напевне, задіяний для евакуації населення.
— Ну, то дирижаблем, — прогарчав поет.
Тепер розсміялася Брон Ламія:
— А як же. Поки ми два дні йшли річкою, то так багато їх бачили.
Мартін Силен розвернувся до жінки, стиснувши кулаки, аж раптом усміхнувся:
— Гаразд, добродійко, і що ж нам тепер робити? Може, когось офірувати трав'яній змії, і тоді боги транспорту зглянуться на нас?
Ламія відповіла крижаним поглядом:
— Мені здавалося, куций чоловічку, що вогненні офіри — це радше в твоєму стилі.
Між ними двома став полковник Кассад і гаркнув командним голосом:
— Годі. Консул правий. Лишаємось тут, поки не прибуде буєр. Пан-Мастіне, пан-Ламіє, підете з А. Беттіком і наглянете за розвантаженням багажу. Отець Гойт і пан-Силен зберуть трохи дров для багаття.
— Багаття? — перепитав священик. Угорі було спекотно.
— На ніч, — пояснив Кассад. — Ми ж бо хочемо, щоб із буєра нас помітили? А тепер ворушіться.
Надвечір за відплиттям моторного катера вниз за течією річки спостерігало мовчазне товариство. Навіть із відстані двох кілометрів Консул міг роздивитися синьошкірий екіпаж. «Бенарес» біля причалу виглядав старим та облишеним, уже перетворившись на частину покинутого міста. Коли човен зник удалині, прочани розвернулися обличчями до Трав'яного моря, чиїм прибоєм та відмілинами (як про них уже став думати Консул) поповзли довгі тіні, що їх відкидали крутосхилі береги Гулаю. Трохи далі барва моря нібито мінилася в тональності, спершу набуваючи аквамаринового відсвіту, а згодом узагалі тужавіючи із натяком на свої соковиті глибини. Ляпіс-лазурове небо тануло в червоно-золотих кольорах призахідного сонця, що заливало своїм промінням маківку пагорба та вбирало у рідке світло шкіру пілігримів. Єдиним звуком навколо був шепіт вітру у траві.
— Назбирали, блядь, собі вантажу, — голосно вилаявся Мартін Силен. — І це на жменьку-то людей в один кінець.
А й справді, подумав Консул. Їхні сумки і торби утворили справжню купу на моріжку вершини пагорба.
— Десь там серед них, — проказав Гет Мастін, — може ховатися наш із вами рятунок.
— Ви про що? — не зрозуміла Брон Ламія.
— Точно, — і собі встряг Мартін Силен, що відкинувся та заклав руки під голову, розглядаючи небо. — Прихопив, мабуть, собі парочку трусів «Анти-Ктир»?
Храмовник неквапом похитав головою. Раптові сутінки занурили його обличчя під клобуком у глибоку тінь.
— Пропоную обійтися без трюїзмів і втаємниченості, — сказав тамплієр. — Мабуть, настав час визнати, що в цьому паломництві ми всі веземо з собою щось таке, що при щасливій нагоді допоможе змінити неминучу розв'язку, коли настане мить постати перед лицем Князя болю.
— От чорт, забувся прихопити свою щасливу заячу лапку, — розсміявся поет.
— А рукопис? — ледве поворушив головою Гет Мастін.
Віршувальник змовчав у відповідь, а Гет Мастін перевів свій невидимий погляд на високого чоловіка ліворуч:
— Ну, а як же ви, полковнику? Маєте кілька валіз на своє ім'я, правда? Це якась зброя?
Кассад підняв голову, але у відповідь не сказав нічого.
— А як же, — відізвався Гет Мастін. — Тільки дурінь вирушає на полювання беззбройним.
— Ну, а я? — склала руки на грудях Брон Ламія. — Яку ж таку секретну зброю сюди провезла я?
Тамплієрів голос із незвичним акцентом був напрочуд спокійний:
— Ми ще не чули вашої оповіді, пан-Ламіє. Тож поки що зарані будувати будь-які припущення.
— Як щодо Консула? — і далі питала Ламія.
— Звісно. Цілком очевидно, що за зброю має з собою наш дипломатичний друг.
Консул відірвався від споглядання заходу сонця.
— У мене тільки дещо з одягу і дві книжки, — відверто зізнався він.
— А-а, — зітхнув храмовник. — Зате який прекрасний зореліт ви лишили позаду.
— Блін, зореліт! — аж підскочив на ноги Мартін Силен. — Ви ж можете його викликати, правда? Так хай же вам грець, діставайте свого сюрчка. Гукайте його, а то я вже втомився сидіти тут.
Консул зірвав билинку трави і витягнув із неї соломинку. Подумавши хвилину, він відповів:
— Навіть якби я міг його викликати... а ви всі чули А. Беттіка: супутники зв'язку і ретранслятори виведені з ладу... навіть якби я міг його викликати, сісти на північ від хребта Вуздечки не вийде. Ще до того, як Ктир став гуляти південніше гір, спроби там приземлитися неодмінно закінчувалися катастрофою.
— Ага, — збуджено вимахував руками Силен, — але можна було би махнути через цей триклятий... моріжок! Викликай корабель!
— Зачекаємо до ранку, — відказав Консул. — Якщо буєр не повернеться, то ми обговоримо альтернативи.
— Нахрін... — завівся був поет, але наперед саме виступив Кассад і, ставши спиною до Силена, витіснив його з кола.
— Пан-Мастіне, — запитав він, — а в чому ваш секрет?
У майже згаслому небі ще вистачало світла, аби розгледіти, як на тонких губах храмовника заграла легка усмішка. Він махнув убік гори багажу:
— Як бачите, мої клунки найтяжчі та мають найбільш загадковий вигляд.
— Це куб Мебіуса[128], — заявив отець Гойт. — Я бачив, як у них перевозять предмети старовини.
— Або термоядерні бомби, — додав Кассад.
Гет Мастін похитав головою.
— Як примітивно!
— То ви нас просвітите? — наполегливо промовила Ламія.
— Тільки коли настане моя черга говорити, — відповів їй тамплієр.
— Наступний ви? — уточнив Консул. — Можемо вислухати вас, поки тут чекаємо.
Тут прокашлявся Сол Вайнтрауб.
— Четвертий номер у мене, — показавши всім папірця, промовив він. — Але я з радістю поміняюся з Істинним Голосом Дерева.
Вайнтрауб переклав Рахіль із лівого плеча на праве, лагідно плескаючи її по спині.
— Ні, всьому свій час, — похитав головою Гет Мастін. — Я просто хотів сказати, що навіть коли все навкруги здається безнадійним, завжди є на що сподіватися. Ми вже багато дізналися з цих історій. Та в кожному з нас посіяне зернятко обіцянки, дарма що воно глибше, ніж ми собі припускаємо.
— Не зрозумів... — хотів був у нього перепитати отець Гойт, але його перебив різкий окрик Мартіна Силена:
— Буєр! Це, блін, буєр! Нарешті!
Минуло ще двадцять хвилин, поки буєр пришвартувався до одного з причалів. Він об'явився із півночі, з білими квадратами вітрил на тлі темної рівнини, що висотувала з них весь колір. Поки сухопутний вітрильник ліг на інший галс[129], підбираючись до низького крутояру, зарифив грот і повністю зупинився, надворі остаточно споночіло.
Приголомшений, Консул не мав що сказати. Ця штука була дерев'яна, ручної роботи і велетенська — з вагітними обводами якого-небудь мореплавного галеона зі старожитньої історії Старої Землі. Єдине гігантське колесо буєра, розташоване по центру заокругленого корпусу, зазвичай лишалось би невидимим у двометровій траві, але Консулові пощастило зиркнути на нього краєчком ока, коли він зносив багаж на пристань. Із землі до леєра було шість-сім метрів, а до топа грот-щогли — вп'ятеро більше. Важко хекаючи від перенапруження, Консул зі свого місця міг розчути рвучкий брязкіт шкентелів[130] високо вгорі і невпинне, майже інфразвукове гудіння, що, напевно, долинало від внутрішнього маховика корабля либонь його масивних гіроскопів.
128
129
130