— Якщо канатка працюватиме, — додав полковник.
Консул відсьорбнув гарячої кави і скривився:
— Маємо в це вірити, бо інакше...
— Що інакше? — перебила його Ламія.
— Інакше, — Кассад розмірковував біля відчиненого вікна, вперши руки в боки, — ми залишимося напризволяще в шестистах кілометрах від Гробниць часу і ще в тисячі — від південних міст.
Консул похитав головою.
— Не обов'язково, — заявив він. — Якщо служителі Ктиря, чи хто там іще організували це паломництво, вже подбали, щоб ми забралися так далеко, то, значить, весь наш подальший шлях убезпечено.
Брон Ламія схрестила руки на грудях і спохмурніла:
— Ну, і яким це чином?.. Жертви приноситимуть? Тут уже розреготався Мартін Силен і видобув свою плящину:
Жінка потяглася рукою під свій жакет, витягла звідти лазерний ніж завбільшки з мізинець і націлилася на голову поета:
— Куций гівняр. Ще слово, і... присягаюся... порішу тебе на місці.
Раптом запанувала абсолютна тиша, якщо не брати до уваги фонового гуркоту-стогону корабля. Консул підсунувся до Мартіна Силена, а полковник Кассад став за два кроки позад Ламії.
Поет надовго припав до шийки пляшки, а потім усміхнувся чорнявці:
— Збудуй же смерті корабель[137], — прошепотів він вогкими губами. — Збудуй!
Пальці Ламії аж побіліли, стискаючи лазер. Консул помалу просувався до Силена, не знаючи, що робити, й уявляючи, як хльосткий промінь світла випалює йому очі. Кассад навис над жінкою, ніби двометрова стужавіла тінь.
— Пані, — зі свого віддаленого місця на койці під стіною заговорив Сол Вайнтрауб, — мені вам нагадати, що в приміщенні є немовля?
Ламія зиркнула праворуч. Вайнтрауб дістав із комода глибоченьку шухляду і примостив її на постелі як колиску для дитини. Він устиг викупати дівчинку і непомітно повернувся до каюти якраз перед декламацією поета, а зараз саме вмощував маленьку в її м'якому кубельці.
— Пробачте, — опустила свій крихітний лазер Ламія. — Він мене просто так... збісив.
Вайнтрауб кивнув, тихо гойдаючи шухляду. Але плавне похитування буєра в поєднанні з неспинним гулом великого колеса, здавалося, і без того вже заколисало немовля.
— Ми всі зморені і напружені, — проказав учений. — То, може, час і нам шукати собі місце і йти до сну?
— Мені не склепити очей, — із зітханням заткнула зброю за пояс жінка. — Все надто... дивно.
Решта кивнули. Мартін Силен розвалився на широкій приступці під кормовими вікнами. Він підібгав під себе ноги, хильнув вина і звернувся до Вайнтрауба:
— Діду, розкажи свою історію.
— Так, — підтримав його отець Гойт. Священик мав настільки виснажений вигляд, що більше скидався на живий труп, але його гарячкові очі палали. — Розкажіть. Нам треба встигнути вислухати всі оповіді й обміркувати їх перед приїздом.
Вайнтрауб провів рукою по голомозій голові.
— Моя історія нецікава, — пояснив він. — На Гіперіоні я вперше. З потворами не бився, героєм не став. Ви почуєте історію людини, для котрої епічна виправа — це виступити в аудиторії без шпаргалки.
— Тим паче, — наполягав Мартін Силен. — Снодійне нам не завадить.
Сол Вайнтрауб зітхнув, поправив окуляри і здався. В його вже добряче посивілій бороді ще збереглося кілька темних пасом. Він прикрутив ліхтар над ліжечком немовляти і підсунувся на стільці у центр кают-компанії.
Консул і собі пригасив решту світильників і долив кави тим, хто забажав. Сол Вайнтрауб говорив неквапом, підбираючи слова і фрази, тому вже незабаром лагідний тон його історії злився з тихим гудінням та плавним перевальцем буєра на північ.
Оповідь ученого:
Гірка вода тече у Леті
Сол Вайнтрауб із дружиною Сарою раділи життю ще до народження доньки. Із появою ж Рахілі їхній світ максимально наблизився до ідеального.
Коли дівчинку зачали, Сарі було двадцять сім, а Солові — двадцять дев'ять. Про терапію Поульсена вони навіть не замислювалися, оскільки не могли собі її дозволити, проте навіть без неї подружжя розраховувало ще на п'ятдесят років здорового співіснування.
Все своє життя вони проводили у Світі Барнарда, одній із найстаріших і водночас найменш цікавих планет у складі Гегемонії. Батьківщина Сола і Сари входила до Всемережжя, яке насправді мало важило в житті пари. Часто подорожувати телепортами їм було задорого та й, правду кажучи, не дуже хотілося. Сол щойно відзначив своє десятиріччя на посаді викладача історії та класичної античності в Університеті Найтенгельзера[138], де, крім усього іншого, ще й досліджував проблему етичної революції. Найтенгельзер не вирізнявся розмірами, і навчалося в ньому не більше трьох тисяч студентів. Зате в науковому світі його репутація вартувала чимало, і саме цим університет приваблював молодь з усієї Мережі. Основним наріканням місцевого студентства було те, що Найтенгельзер і навколишня громада Крофорда становили острівець цивілізації в океані кукурудзи. І правда ж — від столиці тераформованої планети — міста Буссар його відокремлювало три тисячі абсолютно рівнинних кілометрів, повністю відданих під сільське господарство. Тутешньому населенню не довелося вирубувати ліси, скопувати гори та пробивати тунелі в скельній породі, щоби порушити одноманітність кукурудзяних та бобових, кукурудзяних та пшеничних, кукурудзяних та рисових полів. Незадовго перед заколотом Ґленнон-Гайта і власним звільненням у Найтенгельзері нетривалий час викладав поет-радикал Салмуд Бреві, який, телепортнувшись на Ренесанс-Вектор, заявив своїм друзям, що округ Крофорд, що у Південному Сінзері, є Восьмим Колом Марнотності і найдрібнішим прищиком абсолютної дупи Всесвіту.
Але Солові й Сарі тут подобалося. Крофорд, у якому мешкало щось із двадцять п'ять тисяч душ, міг вважатися реконструкцією шаблонного містечка Середнього Заходу Америки дев'ятнадцятого сторіччя. Широкі вулиці повністю перекривали розлогі крони берестів і дубів. (Барнард був другою колонією Землі поза межами Сонячної системи, відтак заселяли його за пару сотень років до винаходу рушіїв Гокінга та Гіджри, коли зорельоти-«ембріоносці» мали велетенські розміри.) В будівлях Крофорда прочитувалася різна стилістика: від ранньої Вікторіанської доби до Канадського відродження готики, але всі вони виглядали однаково — білі віддалені оселі на бездоганно підстриженому моріжку.
Корпуси самого університету були збудовані в георґіанському стилі[139] — споруди з бурякової цегли та білими колонами по периметру овальних газонів-толок. Кабінет Сола розташувався на третьому поверсі Плахер-Голлу, найдавнішого будинку академмістечка, і тому взимку він міг розглядати складну геометрію газонів унизу, розкреслену голим гіллям дерев. Солу подобався крейдовий пил і запахи старої деревини в аудиторіях (аромат, що не змінився від часів, коли він тут уперше ходив першокурсником), а також свій шлях нагору по стоптаних до виямків двадцятьма поколіннями студентства сходах, який він цінував від щирого серця.
Сара народилася на фермі, що знаходилася на півдорозі між Буссаром та Крофордом, і захистила свою дисертацію з теорії музики за рік до того, як Солові присвоїли ступінь доктора. Сара була життєрадісна й завзята, чим компенсувала певну невідповідність загальноприйнятим стандартам вроди, і цей свій шарм вона зберігала у зрілому віці. Два роки Сара провчилася в іншосвітті, в Університеті Нового Ліона на Денебі-Драй, але досить швидко засумувала там за рідною домівкою: на чужій планеті надто різко сідало сонце, коли її перехвалені гори ніби щербатою косою відсікали світло. Вона ностальгувала за Світом Барнарда, де надвечір'я могло тривати кілька годин, а тамтешнє сонце висіло над обрієм, наче величезна припнута повітряна кулька червоної барви в небі, що поступово густішало в ніч. Їй стало бракувати бездоганної рівнини, де вона маленькою дівчинкою, визираючи зі своєї кімнати на третьому поверсі з-під крутого фронтону будинку, могла бачити, як на відстані п'ятдесяти кілометрів із-за вкосиченого волоттю кукурудзяного поля наближається бразолійна запона бурі, підсвічена розрядами блискавиць. А ще Сара сумувала за рідними.
136
Джон Кітс. До грецької урни (Ode on a Grecian Urn, 1820; укр. пер. Василя Мисика, 1968).
137
Oh build your ship of death
138
Данина поваги та любові до друзів Дена Сіммонса із часів його навчання на філологічній спеціальності у Вобаш-Колледжі (м. Крофордсвіль, штат Індіана), який послужив прототипом самого університету в Світі Барнарда. Тепер його колишній сусід по кімнаті
139