Вони з Солом познайомилися через тиждень після її переведення до Найтенгельзера, за три роки він запропонував їй руку та серце, а вона погодилася. Спершу невисокий випускник їй нічим не припав до вподоби. Тоді вона все ще вдягалася відповідно до моди в Мережі, займалася постдеструкціонізмом у теорії музики, читала «Орбіту» і «Нігіль» (найавангардніші часописи Ренесанс-Вектора та ЦТК), вдаючи мудрагельську втому від життя та послуговуючись вокабуляром бунтівника. І жодна з цих рис не пасувала студентові-історику та коротуну з великим серцем, який пролив на неї фруктовий коктейль під час віншування декана Мура. Єврейське коріння Сола Вайнтрауба могло би додати йому якої-небудь екзотики, проте її геть нівелювали його барнардівський акцент, гардероб із «Крофордського джентльмена» і той факт, що на вечірку він заявився, розгублений, із томиком «Варіативної самотності» Детрека під пахвою.
Для Сола же це стало коханням із першого погляду. Він прикипів поглядом до рожевощокої реготухи і навіть не зважив на дорогу сукню та мандариновий манікюр, що ніби маяк вабив майбутнього бакалавра. Сол навіть не здогадувався, наскільки він одинокий, поки не зустрів Сару. Та варто було йому потиснути їй руку і заляпати їй фруктами поділ, як він збагнув, що його життя спорожніє назавжди, якщо вони не поберуться.
Через тиждень після того, як Солові дали посаду в університеті, вони одружилися. Свій медовий місяць вони провели на Мауї-Заповітній. Це стало їхньою першою телепорт-подорожжю, під час якої вони три тижні орендували мандрівний острівець і самостійно плавали серед чудес Екваторіального архіпелагу. Солу навіки в'їлися в пам'ять образки залитих сонцем вітряних днів й улюблений потаємний спогад про Сару, що, вдосталь накупавшись, оголеною виходить із нічних вод, та мерехтіння зірок Ядра над головою, поки на її тілі відображалися сузір'я фосфоресцентних огників, що спалахували вслід за рухом острова.
Їм одразу схотілося народити дитину, але природа змусила їх чекати ще п'ять років.
Сол пам'ятав, як він пригортав Сару, а та корчилася в муках тяжких пологів, аж поки врешті сталося неймовірне — у Крофордському окружному медцентрі о 02:01 ранку на світ з'явилася Рахіль Сара Вайнтрауб.
Життя серйозного вченого-соліпсиста Сола та Сари, музичного критика Барнарда, стало інакшим, але вони не заперечували. Перші кілька місяців злилися в одну суцільну втому та радість. Пізно вночі, між годуваннями, Сол навшпиньки пробирався у дитячу кімнату просто перевірити, як там Рахіль, постояти біля її ліжечка та порозглядати немовля. Дуже часто він там натрапляв на Сару, тож вони залишалися в кімнаті вдвох і дивилися на донечку, взявшись за руки і споглядаючи диво, яке спало на животі, перевернувшись гузничком угору та вткнувшись головою у м'який бортик ліжечка.
Рахіль була тим рідкісним прикладом дитини, яка примудрилася викликати загальне милування і не стати крихітним чваньком. Уже в два роки вона мала визначну зовнішність і вдачу. Невагоме каштанове волосся мами, її ж рожеві щічки і широка посмішка. Від тата же вона взяла великі карі очі. Друзі Вайнтраубів казали, що в дівчинці поєдналися найкращі риси Сариної чуттєвості та Солового інтелекту. Ще один знайомий, який працював психологом в університеті, якось зауважив, коли Рахіль виповнилося п'ять років, що в малій проявляються переконливі ознаки істинної дитячої обдарованості: осмислена допитливість, співпереживання стосовно інших людей, співчутливість і загострене відчуття справедливості.
Одного разу у своєму кабінеті, гортаючи якісь документи зі Старої Землі, Сол читав про вплив, який Беатріче справила на світогляд Данте Аліґ'єрі, і натрапив на приголомшливий пасаж якогось критика двадцятого чи двадцять першого століття:
«Вона [Беатріче] все ще була реальна для нього[140], все ще привносила значення у світ, у красу. Її сутність стала для нього віхою — тим, що Мелвілл — значно тверезіше, ніж ми собі можемо це уявити — назве в майбутньому своїм гринвіцьким стандартом».
Він пригальмував, аби перевірити значення «гринвіцького стандарту», і продовжив читати далі. Потім цей критик додав від себе:
«Хочеться вірити, в більшості з нас колись була або дитина, або дружина, або друг, що ось так, ніби Беатріче, всім своїм єством, усією своєю природженою добротою та розумом змушували відчувати, як нас до кісток проймає власна брехня, коли ми комусь говоримо неправду».
Сол погасив монітор і поглянув на чорну геометрію голих гілок над овальним газоном.
Проте назвати Рахіль до оскомини слухняною дівчинкою не випадало. У п'ять стандартних років вона ретельно постригла волосся своїх п'яти найулюбленіших ляльок, а потім мало не під корінь обрізала його і собі. У сім їй раптом здалося, що гастарбайтерам, які обжили ветхі будівлі у південних передмістях, бракувало поживних харчів, тому вона спорожнила всі комірчини вдома, холодильники, морозилки та синтезатор-банки, вмовила скласти їй компанію ще трьох друзів і пороздавала місячний запас їжі, який коштував кількасот марок.
У десять років Рахіль вирішила втерти носа Куцому Берковіцу і спробувала видертися на маківку найстарішого береста в Крофорді. Вона піднялася на сорок метрів, до вершини лишалося метрів п'ять, як під нею підломилася гілка і вона впала з двох третин висоти дерева. Повідомлення про це прийшло на комлог Сола, коли він саме дискутував про моральні наслідки першого ядерного роззброєння на Землі. Без жодних пояснень він прожогом дременув з аудиторії і біг усі десять кварталів до медцентру.
Рахіль зламала ліву ногу, два ребра, проколола легеню, і ще в неї тріснула щелепа. Коли в палату ввірвався Сол, вона плавала в реабілітаційному розчині поживних речовин, але примудрилася визирнути з-за маминого плеча, ледве всміхнутися і промовити крізь дротяну шину, накладену на підборіддя:
— Тату, мені лишалося п'ятнадцять футів до вершечка. Може, навіть і менше. Наступного разу долізу.
Середню школу Рахіль закінчила з відзнакою і могла вибирати із кількох стипендій, запропонованих їй на вибір кількома галузевими академіями з п'яти різних планет і трьома університетами, включно з Гарвардом на Новій Землі. Дівчина обрала Найтенгельзер.
Сол майже не подивувався, коли довідався, що Рахіль вступила на археологію. Адже одним із його найулюбленіших спогадів було те, як заледве не цілими днями дворічна Рахіль бабралася під верандою у суглинку, навіть не звертаючи ані найменшої уваги на павуків та міріадоніжок і щоразу бігаючи в будинок похвалитися кожною пластиковою тарілкою чи бляклим пфенігом, які їй щастило знайти. І повсякчас їй кортіло знати, звідки воно все взялося і ким були ті люди, що залишили їх тут.
У дев'ятнадцять стандартних років Рахіль отримала диплом, все літо пропрацювала на бабусиній фермі, а восени телепортувалася на іншу планету. Двадцять вісім місцевих місяців дівчина перебувала в Університеті Райхса на Фригольмі, а коли повернулася додому, Солові та Сарі здалося, що їхній світ знову заграв розмаїттям кольорів.
Впродовж двох тижнів їхня донька — не по літах доросла, самокритична і впевнена, перевершуючи в цьому сенсі навіть удвічі старших від себе людей — відпочивала та розкошувала в батьківськім домі. Одного вечора, гуляючи після заходу сонця із Солом по академмістечку, вона витягнула з нього деякі подробиці власного коріння.
140
Джон Ґарднер. On Moral Fiction [Про моральну літературу] (1978).