— Привіт, мамо, привіт, тату. Пробачте, що не писала і не телефонувала останні кілька тижнів. Мабуть, ви вже знаєте, що я кинула університет. І Меліо. Яка ж я дурепа, що спробувала записатися на кілька магістерських курсів. Я вже у вівторок не пам'ятаю, що ми проходили в понеділок. Навіть зі шпорами на дисках та в комлозі це була програшна ідея. Можна ще раз податися на бакалаврат... я досі пам'ятаю геть усе! Жарти-жарти!
З Меліо було дуже складно. Це якщо вірити записам. Я впевнена, що його помилки тут немає ніякої. Він був ніжним, терплячим і люблячим до самого кінця. Просто... ну, неможливо починати стосунки з нуля кожного Божого дня. У нас уся квартира була завішана фотографіями, нотатками, голографічними картинками з Гіперіона, де ми вдвох... але... ну, ви розумієте. Щоранку це абсолютно чужа людина. Опівдні я починаю вірити, що між нами щось було — попри те, що нічогісінько не пам'ятаю. Надвечір я вже ридаю в його обіймах... а потім рано чи пізно засинаю. То краще вже так.
Образ Рахіль на якусь мить застиг, крутнувся, наче вона збиралася обірвати контакт, а потім знову нормалізувався. Вона до них усміхнулася.
— Хай там як, а поки що я із навчанням зав'язала. Медцентр на Фригольмі хоче мене бачити в себе на стаціонарі, але для цього їм доведеться стати в чергу... Я одержала пропозицію Дослідного інституту Центру Тау Кита, від якої складно відмовитися... Здається, це правильно називається «дослідний гонорар»... і він більший від суми, в яку нам вилилося моє сукупне чотирирічне навчання в Найтенгельзері і Райхсі.
Я відмовила всім. Досі ходжу до них амбулаторно. Але від цих трансплантацій РНК в мене суцільні синці і депресія. Цілком можливо, звісно, що депресія насправді пов'язана з тим, що кожного ранку я не можу пригадати, звідки в мене ці синці. Ха-ха.
Забудьте. Я ще трохи побуду з Танею, а потім... може... я думала повернутися на якийсь час додому. У другому місяці в мене днюха... Мені знову двадцять два. Химерно, правда? У будь-якому разі зі старими знайомими значно простіше, а з Танею ми познайомилися, щойно я перевелася сюди у двадцять два роки... Мабуть, ви мене розумієте.
Тож... Ma, як там моя стара кімната? Чи ти все-таки пристосувала її під ігри в мацзян[149], як ти завше мені погрожувала? Напишіть мені. Або зателефонуйте. Наступного разу я заплачу за двосторонній дзвінок, і ми зможемо поговорити по-людськи. Просто... Мені здавалося...
Рахіль махнула рукою.
— Я побігла. Знюхаємось. Люблю вас обох.
За тиждень до дня народження Рахіль Сол полетів до Буссара, аби забрати доньку в єдиному громадському терміналі телепортування на всій планеті Барнарда. Її він побачив разом із багажем біля квіткового годинника. Вона виглядала юною, але не набагато в порівнянні з тим, коли вони помахали одне одному на прощання на Ренесанс-Векторі. Ні, усвідомив Сол, просто з її постави зникла впевненість. Він струснув головою, позбуваючись цих думок, гукнув Рахіль і побіг обійматися з нею.
Але вираз шоку на її обличчі проступив так виразно, що Сол не зміг його знехтувати:
— Серденько, що сталося? Що не так?
Дуже рідко йому доводилося бачити, як рідній доньці бракує слів.
— Я... ти... я забула, — затиналася вона. Таким знайомим рухом помотала головою і промовила крізь сльози й сміх водночас: — Просто ти трошки змінився, тату. Я пам'ятаю, як їхала звідси... буквально... вчора. Коли я побачила твоє волосся... — Рахіль приклала руку до губ.
Сол провів долонею по голові.
— А... ну, так... — стримуючи сміх крізь сльози, промовив він. — Разом із твоїм навчанням та експедицією минуло більше одинадцяти років. Я старий. І лисий.
Він іще раз розвів руки, пригортаючи її.
— Ласкаво прошу додому, мала.
І Рахіль подалася в захисну окружність цих обіймів.
Кілька місяців усе було добре. У знайомому середовищі Рахіль і почувалася спокійніше, і Сара легше переживала сердечний біль від доньчиної хвороби, бо знову з радістю приймала її вдома.
Щодня рано-вранці Рахіль переглядала свою приватну «програму-орієнтир», в якій, наскільки Сол знав, були і його із Сарою фотографії, де вони на дюжину років старіші від того, що пам'ятала дочка. Він постійно намагався уявити: як воно бути Рахіллю? Прокидатися у власній постелі, зі свіжими спогадами двадцятидвохрічної себе, вдома на канікулах перед навчанням у магістратурі, і раптом виявляти, що батьки несподівано постаріли, помічати сотню незнайомих дрібничок удома та в рідному місті... чужі новини... і роки подій, що обійшли її.
У Сола це уявити не виходило.
Вони вперше помилилися, коли піддалися на прохання Рахілі запросити її старих друзів відзначити її двадцятидворіччя. У тому самому складі, що й першого разу: невгамовну Нікі, Дона Стюарта з товаришем Говардом, Кеті Обег і Марту Тин, а ще найліпшу подругу — Лінну Мак-Кайлер. Усі щойно позакінчували коледж та обтрусили рештки дитячого життя задля нового світу.
Рахіль усіх їх уже бачила після повернення. Але спала... і забувала про це. І цього разу Сол із Сарою не згадали про те, що вона все забула.
Нікі було тридцять чотири стандартні роки, і вона мала двох дітей. Її все ще можна було назвати завзятою, все ще невгамовною, але за стандартами Рахіль з неї вже порох мав сипатися. Дон із Говардом постійно торохтіли про свої капіталовкладення, успіхи в спорті своїх дітей і близькі відпустки. Кеті ніяк не могла здихатися власного спантеличення, і змогла заговорити з Рахіллю тільки двічі, так ніби говорила із самозванкою. Марта, не ховаючись, заздрила рахілевій молодості, а Лінн, котра за минулі роки встигла з головою зануритися у дзен-гностицизм, тільки ридала і мусила піти раніше всіх.
Коли всі розійшлися, то Рахіль залишилася стояти у вітальні посеред руїни, яку зазвичай лишають по собі гості, і не могла відвести погляду від недоїденого торта. Дівчина плакати не стала. Але перш ніж піти до себе нагору, вона обійняла маму і прошепотіла татові на вухо:
— Прошу, більше не дозволяй мені викидати таких коників.
І рушила до своєї спальні.
Тієї весни Солові знову наснився сон. Він блукав у великій темній будівлі, освітленій двома червоними сферами. І йому не здалося абсурдним, коли пролунав бездушний голос:
«Соле, візьми свою доньку, свою одиначку, що її полюбив ти, Рахіль, та й піди собі до світу Гіперіон, і принеси там її в цілопалення в одному з тих місць, що про них скажу тобі».
У відповідь чоловік прокричав:
— Вона і так уже в тебе, бісова душе! Що мені зробити, щоби вернути її? Кажи! Кажи! Прокляття на твою голову!
І Сол Вайнтрауб прокинувся, в поту і сльозах, що котилися щоками, і гніві у серці. Він відчував, як в іншій кімнаті спить його донька, поки її глитає великий черв.
У наступні місяці Сол став одержимий вивченням Гіперіона, Гробниць часу і Ктиря. Вишколений дослідник, він здивувався, наскільки мало існує переконливої інформації на таку бентежну тему. Звісно, залишалась іще Церква Ктиря, храмів якої не існувало у Світі Барнарда, але було повно по всій Мережі, та вже невдовзі Вайнтрауб зрозумів, що пошуки переконливих фактів у її культовій літературі подібні до спроб картографувати Сарнатх[150], відвідуючи монастирі буддистів. У догматиці пошановників Ктиря фігурував Час, але тільки в тому сенсі, що Ктиря величали «...Янголом Одплати з Позачасів'я» і що людському роду істинний час-пора прийшла із загибеллю Старої Землі, а всі ті подальші чотириста років існування були «несправжнім часом». Їхні трактати здавалися Солові банальним поєднанням тарабарської грамоти і длубання у власному пупку, притаманним більшості релігій. І тим не менш учений збирався відвідати храм Ктиря, щойно він дасть раду серйознішим аспектам цього дослідження.
149
[má què] «горобець») — традиційна китайська настільна азартна гра з костями для чотирьох гравців.
150