— Меліо, — напошепки виправив її Сол.
— Байдуже. Це ніяк мені не зарадить, тату. Поки до мене насправді все починає доходити, я вже настільки виснажена, що мушу лягати спати. А потім... ти ж знаєш, що відбувається потім.
— Що... — Сол мусив прокашлятися, щоби закінчити речення. — Що ти хочеш, аби ми зробили, маленька?
Рахіль подивилася йому в очі і посміхнулася. Це була та сама посмішка, якою вона вперше обдаровувала його у віці п'яти тижнів.
— Не розповідайте мені, тату, — твердо пояснила вона. — Нічого не дозволяйте мені розповідати собі. Стає тільки гірше. Нічого з цих історій я не переживала насправді. — Вона змовкла і потерла лоба. — Ти мене розумієш, тату. Рахіль, яка літала на іншу планету, закохалася там і потрапила в нещасливу пригоду... — то інша Рахіль! Мені ні для чого переносити на собі її біль.
Рахіль ридала.
— Ти розумієш? Розумієш мене?
— Звісно, — відказав Сол. Він пригорнув доньку і відчув на грудях її сльози і теплоту тіла. — Так, розумію.
Цілий наступний рік каналом «світло+» приходили численні новини з Гіперіона, та всі вони були негативними. Природа і джерело антиентропійних полів залишалися нез'ясованими. Жодної нетипової активності хроноприпливів у районі Сфінкса виявлено не було. Експерименти з лабораторними тваринами в зоні їхнього впливу інколи закінчувалися наглою смертю піддослідних, але жодна з істот хвороби Мерліна не підхопила. І кожне повідомлення Меліо завершував словами «Переказуйте Рахіль, що я її кохаю».
На позику Університету Райхса Сол і Сара пройшли обмежений курс терапії Поульсена в Буссарі. Для подовження життя ще на сто років вони були вже застарі, але тепер мали вигляд радше п'ятдесятирічного подружжя, аніж пари, якій майже сімдесят стандартних років. Вони проглянули старі сімейні фотографії і зрозуміли, що вдягатися по моді двадцятип'ятирічної давнини не так уже й складно.
Шістнадцятирічна Рахіль, перескакуючи сходинки через одну, спустилася вниз із комлогом, налаштованим на університетське радіо.
— Можна мені рисову кашу?
— Не набридло їсти її щоранку? — посміхнулася у відповідь Сара.
— Не, — вишкірилася Рахіль. — Просто подумала, раптом сьогодні вона скінчилася. Я чула, як дзвонив телефон. Це була Нікі?
— Ні, — відказав Сол.
— Чорт, — насупилася дівчинка і зиркнула на батьків. — Пробачте. Вона обіцяла зателефонувати, щойно прийдуть бали з випускного тестування. Просто вже три тижні минуло після консультацій. Можете вважати, я щось усе-таки чула.
— Не переживай, — Сара перенесла кавник на стіл і налила по горнятку для себе і Рахіль. — Не переживай, серденько. Обіцяю тобі, що зі своїми балами ти зможеш вступити до будь-якого університету на власний смак.
— Ma, — зітхнула Рахіль. — Ну, звідки тобі це знати? Це ж широкий світ. Там же всі як павуччя в банці. — Вона спохмурніла. — Ти не бачила мій матансибль?[153] А то в мене у кімнаті такий розгардіяш. Нічого не знайдеш.
— Дитинко, — прокашлявся Сол, — сьогодні уроків не буде.
— Не буде? — вирячилася на нього дівчинка. — У вівторок? За шість тижнів до кінця навчання? Що сталося?
— Ти захворіла, — твердо відповіла Сара. — Нічого не станеться, коли один день посидиш удома. Тільки сьогодні.
— Захворіла? — ще більше насупилася Рахіль. — Я добре почуваюся. Просто все якось трошки дивно. Все навколо якось ніби... неправильно. Ну, от наприклад, хто посунув диван в ігровій? І де це гасає Чипс? Я кілька разів його гукала, а він усе одно не прийшов.
— Ти просто прихворіла, — взяв її за руку Сол. — Лікар сказав, що коли ти прокинешся, то можеш не пам'ятати різних речей. Давай поговоримо по дорозі до універу. Підеш зі мною?
— Прогуляти уроки, щоби сходити в універ? — зраділа дівчинка. — Звісно.
Але одразу прикинулася суворою:
— Тільки не хотіла би я нарватися на Роджера Шермена. Він записався на початковий курс алгебри і початків аналізу. Життя од нього немає.
— Роджера ми не зустрінемо. То ти готова?
— Майже, — Рахіль потягнулася до мами і міцно її пригорнула: — Знюхаємося!
— Збачимося! — попрощалася з нею Сара.
— Ну от, — вишкірилася і махнула довгим волоссям Рахіль, — тепер я готова.
Постійні польоти до Буссара змусили Сола придбати «емтешку», й одного прохолодного дня він, опустившись значно нижче регулярних ешелонів, обрав найповільніший маршрут, звідки можна було насолоджуватися видом і запахом прибраних ланів. Багато людей знизу на знак привітання махали йому рукою.
Коли Сол був іще дитиною, Буссар був значно меншим, і тим не менш у приголомшливому мегаполісі нинішніх днів синагога нікуди не загубилася. Як і раніше, вона стояла собі на краю одного з найстаріших кварталів міста. Храм налічував дуже багато років, Сол відчував себе старим, і навіть ярмулка, яку він одягнув, здавалася древньою, затертою до дір багатьма десятками років ужитку. Зате рабин виявився молодим. Сол зрозумів, що цьому чоловікові як мінімум сорок років (судячи з рідкого волосся на скронях), але в очах Вайнтрауба він усе одно здавався не більше ніж хлопчаком. Відтак він з радістю погодився на пропозицію рабина закінчити розмову у парку через вулицю.
Вони присіли на ослінчику. Сол із подивом відзначив про себе, що досі перекладає з руки в руку свою ярмулку. День пахнув паленим листям і дощем, що пройшов минулої ночі.
— Пан-Вайнтраубе, я не дуже добре зрозумів, — промовив рабин, — вас більше бентежить сон чи той факт, що з початком цих снів захворіла ваша донька?
Сол підвів обличчя назустріч сонячному промінню.
— Насправді, ні те, ні інше, — відповів він. — Я просто не можу позбутися відчуття, що вони пов'язані між собою.
Рабин провів пальцем по нижній губі.
— Якого віку ваша донька?
— Тринадцять років, — промовив Сол, витримавши майже непомітну паузу.
— І в неї... серйозне захворювання? Існує загроза життю?
— Ні, загроза життю — ні, — помахав головою Сол. — Поки що ні.
Рабин склав руки на величенькому череві.
— Соле... можна звертатися до вас на ти? Ви ж не вірите в Бога?
— Звісно.
— Соле, ви ж не вірите в те, що цим сном... якимсь чином ви спричинили захворювання вашої маленької дівчинки, правда?
— Ні, — відповів чоловік, а потім замислився у глибині душі, чи справді він не кривив нею. — Ні, ребе, не думаю, що...
— Соле, звертайся до мене на ім'я — Морт.
— Гаразд, Морте. Я прийшов не тому, що вірю, нібито я сам... або власне сон — причина захворювання Рахілі. Проте все ж таки мені здається, що моя підсвідомість намагається мені щось переказати.
Морт ледве погойдувався на ослінчику.
— Можливо, тут у пригоді більше стали би фахівець-нейролог або ж психолог, Соле. Я не певен, чим...
— Мене цікавить історія Авраама, — перебив його Вайнтрауб. — Справа в тім, що я трохи займався різноманітними етичними системами, але не подужаю збагнути ту, що бере свій початок від наказу батькові забрати життя у власного сина.
— Ні-ні-ні! — зарепетував рабин, махаючи дитинними пальчиками перед співбесідником. — Коли настав час, то Бог зупинив Авраамову руку. Він би нізащо не дозволив людської офіри у Своє ім'я. Мова про покору волі Господній, яку...
— Звісно, — погодився Сол, — покору. Але ж говориться у Писанні: «І простяг Авраам свою руку, і взяв ножа, щоб зарізати сина свого...[154]» Господь, певно, зазирнув у душу Авраама і побачив, що той готовий убити Ісаака. Пересічний вияв покори без внутрішнього зобов'язання не вдовольнив би Старозаповітного Бога. А що сталося би, якби Авраам любив свого сина більше від свого Бога?
153