Прочани згромадили свій багаж посеред широкої кабіни і пританцьовували навколо нього, махаючи руками та роблячи інші рухи, аби зігрітися. Мартін Силен розлігся в повен зріст на лаві, вигулькуючи зі своїх хутер тільки ногами та головою.
— Я, блін, забувся, — проказав він, — де в цій хріновині вмикається опалення?
Консул поглянув на темні панелі освітлення.
— Тут усе живиться від електрики. Ввімкнеться саме, коли полковник запустить канатку.
— Якщо полковник запустить канатку, — виправив його Силен.
Сол Вайнтрауб поміняв Рахілі підгузок і тепер знову загорнув її в термокостюм для немовлят та заколисував у руках.
— Цілком очевидно, що я тут ніколи не бував, — промовив він. — А ви, джентльмени?
— Ага, — буркнув поет.
— Ні, — мотнув головою Консул. — Але я бачив фотографії канатки.
— Кассад розповідав, що він цим шляхом повертався до Кітса, — озвалася Брон Ламія з іншого купе.
— Мені здається... — почав був Сол Вайнтрауб, але його перебило страшне скреготіння зубчастих коліс та різкий крен кабіни, що запаморочливо гойднулася, провиснувши на кабелі, який раптом почав свій рух. Усі побігли до вікон на стороні гондоли, яка примикала до платформи.
Кассад іще раніше заніс свій багаж разом з усіма, ще до того, як піднявся високою драбиною до пульта оператора. І тепер він вискочив з операторської, сковзнув униз довжелезною драбиною і дременув до кабіни, яка вже покидала зону посадки на платформі.
— Не встигне, — прошепотів отець Гойт.
Останні десять метрів Федман Кассад нісся із неправдоподібною швидкістю, перебираючи неймовірно довгими ногами, немовбито карикатурний персонаж із мультфільму.
Кабіна вже зісковзнула з напрямної рейки біля платформи, і між ними розчахнулося скельне провалля завглибшки вісім метрів. Поверхню платформи вкривав лід. А Кассад продовжував летіти вперед повним ходом, коли кабіна вже відчалила від станції.
— Нумо давай! — заверещала Ламія. Решта підхопила її крик.
Консул поглянув на льодяний кожух, який вкривав кабель, а тепер тріскався і злущувався з нього, відступаючи перед кабіною. Він озирнувся. Надто велика відстань. Кассадові нізащо не перестрибнути.
Коли полковник добіг до краю платформи, він пересувався з нелюдською швидкістю. І Консулові вдруге згадався ягуар зі Старої Землі, якого він бачив у зоопарку на Лузі. Він майже очікував побачити, як військовик підслизається на ожеледі, горизонтально випростуючи ноги, та мовчки падає на засніжені брили внизу. Натомість Кассад, здавалося, завис на невизначену мить, простягнувши довгі руки, із розвіяним позаду плащем. Чоловік зник за кабіною.
Пролунав глухий удар, після якого цілу довгу хвилину ніхто нічого не казав і не ворушився. Гондола вже перебувала на висоті сорока метрів і підбиралася до першої опори. За секунду на куті кабіни об'явився Кассад, котрий підтягувався та чіплявся за крижані виямки та виступи на металі. Брон Ламія настіж розчинила двері, і десять рук помогли втягнути полковника досередини.
— Слава Богу, — проказав отець Гойт.
Полковник глибоко зітхнув і понуро всміхнувся.
— Аварійний блокіратор. Довелося його підважувати лантухом піску. Не хотілося вертати кабіну назад для спроби номер два.
Мартін Силен тицьнув на опору, яка швидко наближалася, і хмарну стелю за нею. Кабель тікав угору в небуття.
— Подобається нам чи ні, а ми вже перетинаємо гірський хребет.
— І довго триватиме цей перехід? — поцікавився Гойт.
— Дванадцять годин. Можливо, трошки менше. Інколи операторам доводиться зупиняти кабіни, щоби перечекати сильний вітер або значне намерзання.
— Ми в цій подорожі не зупинятимемося, — зауважив Кассад.
— Хіба що кабель десь обірветься, — міркував далі поет. — Або ще десь застрягнемо.
— Рота закрий, — гаркнула Ламія. — Може, підігріти вечерю?
— Погляньте, — раптом озвався Консул.
Вони підійшли до передніх вікон. Гондола вже піднялася на сто метрів вище останнього брунатного схилу відніг. У кількох кілометрах унизу та позаду вони востаннє поглянули на станцію, на покинуті халупи Спочинку Пілігрима та нерухомий буєр.
А потім їх огорнули сніг і стужавілі хмари.
Нормальної можливості приготувати їжу в кабіні не було. Але в кормовій переділці пощастило знайти маленький холодильник і мікрохвильовку для підігріву. Оперуючи запасами різного м'яса та овочів, що походили з корабельного камбуза, Ламія з Вайнтраубом навіть зкуховарили стерпне рагу. Мартін Силен покопався в пляшках вина, які прихопив із собою на «Бенаресі» та буєрі, й обрав до страви гіперіонське бургундське.
Вони майже доїли вечерю, коли сутінь, що була навалилася на вікна, прояснішала і зникла наче за помахом руки. Консул розвернувся на своєму сидінні і побачив, як несподівано об'явилося сонце, заливши кабіну незбагненним золотим світлом.
Усі разом видихнули. Здавалося, що темрява остаточно запанувала кілька годин тому, але зараз, коли вони піднялися над морем хмар, понад яким стримів острів гірського пасма, їх почастував неперевершений захід сонця. Небо Гіперіона погустішало від сизого світла дня до бездонної барви ляпіс-лазурового надвечір'я, в червоно-золотому промінні якого займалися вежі хмар та величні вершини льоду й гірської породи. Консул озирнувся. Його друзі-прочани, котрі якоїсь півхвилини тому здавалися сірими та дрібними у тьмяній гондолі, тепер блищали в золоті призахідного сонця.
Мартін Силен підніс свій келих:
— Богом клянуся, отак уже ліпше.
Консул поглянув угору на їхній маршрут — масивний кабель, який далеко попереду тоншав до вузенької ниточки, а потім зникав поготів. На маківці за кілька кілометрів від них золоте світло іскрилося на наступній опорі.
— Сто дев'яносто два пілони, — наспівуючи голосом гіда-зануди, правив далі Силен. — Кожен пілон виготовлений із дюралевого сплаву й армованого вуглецю та підноситься на висоту вісімдесяти трьох метрів.
— Мабуть, ми високо, — тихо промовила Ламія.
— Найвища точка дев'яностошестикілометрової траси канатної дороги знаходиться над вершиною гори Драйден[161], п'ятого найвищого піка хребта Вуздечка заввишки дев'ять тисяч двісті сорок шість метрів, — бубнив далі Мартін Силен.
— Кабіна герметична, — обвівши поглядом інтер'єр гондоли, заявив полковник Кассад. — Я відчув зміни якийсь час тому.
— Гляньте-но, — знову почулося від Ламії.
Сонце вже довгенько спочивало на горизонтальній лінії хмар. А тепер закотилося під неї, підпаливши знизу надра грозяного оболока та розкидавши бучні кольори по всьому західному краю світу. Снігові карнизи та глазур льоду ясніли по західній стіні хребта, що височів на добрий кілометр понад гондолою канатки. На все темнішому склепінні неба загорілися кілька яскравих зірок.
Консул повернувся до Брон Ламії:
— Чому б вам зараз не розказати свою історію, пан-Ламіє? Перед Твердинею нам би ще потім не завадило відіспатися.
Жінка допила рештки свого вина.
— Усі хочуть слухати історію зараз?
У рожевуватому присмерку кивнули майже всі голови. Мартін Силен здвигнув плечима.
— Гаразд, — погодилася Ламія, поставила долі порожній келих, підтягнула ноги на ослінчик, обгорнувши коліна руками, і розпочала свою оповідь.
Оповідь детектива:
Довге прощання[162]
Я знала, що справа стане особливою, щойно він ввійшов у мій кабінет. Він був прекрасний. Не жіночний, ні «мазунчик» за стандартами моделей-чоловіків, зірок ГТБ, а просто прекрасний...
Маленький, не вищий від мене, при тому, що народилася та виросла я на Лузі з його гравітацією в 1,3 рази сильнішою, ніж на Старій Землі. Вже за секунду він беззастережно виказав, що не місцевий — надто хороші пропорції для його компактного тіла за критеріями Мережі, атлетичний, хоча й худий. Обличчя — етюд із вивчення цілеспрямованого завзяття: низький лоб, гострі вилиці, охайний ніс, тверде підборіддя і широкі вуста, в яких угадувалися чуттєвість та домішки впертості. Очі великі, карі. Здавалося, йому ще немає тридцяти стандартних років.
161
Джон Драйден (Dryden, 19.08.1631, с. Олдвінкл, Трепстон, Нортгемптоншир, Англія — 12.05.1700, м. Лондон) — видатний англійський поет, перекладач, літературний критик і драматург, яскравий представник класицизму. Поет-лауреат у 1668-1689 рр. і придворний історіограф (1670-1689). Утвердив в англійській поезії александрійський вірш, працював над створенням національної англійської опери.
162
Пор. із назвою одного з найвідоміших «крутих детективів» американського письменника Реймонда Чендлера (1888-1959) «The Long Goodbye» [Довге прощання] (1953), відзначеним жанровою премією «Едгар» (1955) та екранізованим (1973).