Евелін замовкла й відвернулась. Йона дивився на напружено підняті плечі дівчини, не наважуючись торкатися до неї.
20
Вечір п’ятниці, одинадцяте грудня
Йона пішки дістається до відділення інтенсивної терапії Каролінської лікарні. Там зовсім не так тихо, як він звик. На все відділення пахне їжею, біля кімнати відпочинку стоїть візок із каструлями з неіржавної сталі, тарілками, склянками й столовим приладдям. Хтось увімкнув телевізор, чути дзенькіт порцеляни.
Комісар думає, що Юсеф, розрізавши на животі матері старий шрам від кесаревого розтину, розкрив свій власний шлях до життя, водночас позбувшись мами, яка так і не визнала його своєю дитиною.
Юсеф рано зрозумів, що він не такий, як інші діти. Він був самотнім. Тільки Евелін колись любила його й турбувалася про нього. Він не змирився з тим, що вона віддалилася. Через найменшу ознаку відчуження впадав у розпач, скаженів, і лють його дедалі частіше виплескувалася на материну улюбленицю — молодшу сестричку.
Йона киває Сунессону, який чергує біля палати Юсефа, і позирає на обличчя хлопчика крізь віконце в дверях. Сечозбірники заповнені наполовину; просто біля ліжка стоїть масивний штатив для крапельниць, що забезпечує тіло хлопця і рідиною, і кров’яною плазмою. З-під блакитної ковдри стирчать ноги юнака — ступні брудні, і на хірургічний пластир, нанесений поверх стібків, налипло волосся й сміття. Телевізор увімкнено, але хлопець, схоже, не дивиться на екран.
Лісбет Карлен, працівниця соціальної служби, уже в палаті. Вона ще не бачить комісара й, стоячи біля вікна, заколює волосся.
У Юсефа знов кривавить одна з ран. Кров стікає по руці й крапає на підлогу. Коло хлопчика порається літня медсестра. Схилившись над ним, вона знімає компрес і наново накладає на краї рани хірургічний пластир. Витирає кров, а тоді виходить з палати.
— Даруйте, — кличе її Йона, йдучи слідом за нею в коридор.
— Що?
— Як він? Який стан Юсефа Ека?
— Поговоріть із його лікаркою, — відповідає жінка й крокує далі.
— Неодмінно, — посміхнувся комісар, не відстаючи.— Але... я хотів би дещо йому показати — якщо його можна відвезти... тобто на інвалідному візку...
Медсестра хитає головою й різко зупиняється.
— Пацієнта в жодному разі не можна переміщувати,— суворо каже вона. — Не верзіть дурниць. У нього сильні болі, він не здатен поворухнутись. Якщо хлопець сяде, в нього може знову початися кровотеча.
Йона повертається в Юсефову палату. Він заходить, не стукаючи, потім бере пульт, вимикає телевізор, вмикає магнітофон, оголошує годину, дату й імена присутніх у палаті, а тоді сідає на стілець для відвідувачів. Юсеф розплющує набряклі очі й байдуже дивиться на комісара. Бюлау-дренаж, що підтримує тиск у його проколотій легені, тихо побулькує — звук цей навіть приємний.
— Тебе, схоже, незабаром випишуть, — каже Йона.
— Було б дуже добре, — слабким голосом відповідає Юсеф.
— Проте тоді тебе перевезуть до в’язниці.
— Лісбет сказала, що прокурор зараз не збирається нічого зі мною робити, — зазначає хлопчик, позирнувши на Карлен.
— Досі не збирався. Але тепер у нас з’явився свідок.
Юсеф прикриває очі.
— Який?
— Ми з тобою багато розмовляли, — промовляє комісар.— Може, хочеш відмовитись від якихось своїх слів чи щось додати?
— Евелін,— шепоче Юсеф.
— Ти не скоро вийдеш із в’язниці.
— Неправда.
— Ні, Юсефе, правда. Можеш не сумніватись. Тебе збираються ув’язнити, і ти тепер маєш право на юридичний захист.
Юсеф пробує підняти руку, але не може.
— Ви її загіпнотизували, — посміхається він.
— Ні.
— Отже, у вас просто є свідчення, яке суперечить моєму.
— Не так, — Йона дивиться на чисте бліде обличчя хлопчика.— У нас є й чіткий доказ.
Юсеф зціплює зуби.
— У мене немає часу тут сидіти, але якщо ти хочеш щось мені розповісти, я можу ще трохи затриматись,— доброзичливо каже Йона.
Комісар чекає з півхвилини, барабанячи пальцями по бильцях стільця, а тоді підводиться, бере магнітофон і, коротко кивнувши співробітниці соцслужби, виходить із палати.
Сідаючи у свою автівку, припарковану біля лікарні, Йона думає, що треба було переказати Юсефові Евелінину розповідь, аби потім простежити за його реакцією. Юсеф був сповнений пихи й міг через це ненароком виказати свою провину, якщо його як слід підбурити.
Кілька секунд комісар планує повернутися, та потім відкидає цю ідею, бо не хоче спізнюватись на вечерю в Діси.
Панує темрява й стоїть туман, коли Йона зупиняє машину на Лютценгатан, біля будинку кремового кольору. Підходячи до дверей під’їзду, комісар відчуває, що добряче змерз — такого з ним майже ніколи не траплялося. Швидко озирається на паркову площу Карлаплан: мерзла трава, чорні гілки дерев.
Йона намагається уявити, як Юсеф лежить у ліжку, але перед внутрішнім поглядом стовбичить лише булькотливий і шиплячий дренажний апарат. Комісара не полишає відчуття, ніби він побачив щось важливе, але не збагнув, що саме.
Він думає про це, піднімаючись ліфтом і дзвонячи у двері Дісиної квартири. Спершу ніхто не відчиняє. Йона чує, як на верхньому поверсі хтось виходить на сходовий майданчик. Звідти чується чи то нерівне зітхання, чи то зовсім тихий плач.
Нарешті Діса відчиняє. Виглядає вона втомлено й знервовано, а одягнена — тільки в ліфчик і колготки.
— Я думала, ти спізнишся, — пояснює вона.
— А я от прийшов ранувато, — каже Йона й легенько цілує її в щоку.
— Прошу, заходь — і зачини двері, поки всі сусіди не роздивилися мою дупу.
У затишній вітальні пахне їжею. Йона зачіпає тім’ям рожевий світильник із бахромою.
— Я приготувала морський язик із мигдальною картоплею[9],— каже Діса.
— Із пряженим маслом?
— А ще грибами, петрушкою й телячим соусом.
— Чудово.
У квартирі все стареньке, але здебільшого гарне й затишне. Всього дві кімнати й кухня — зате висока стеля. Великі вікна з тиковими рамами виходять на Карлаплан. Підвісна стеля з лакованих дерев’яних панелей, чисто вимита підлога.
Йона проходить за Дісою в спальню й зупиняється, силкуючись збагнути, що ж він такого побачив у палаті Юсефа. На незастеленому ліжку лежить увімкнений ноутбук, а довкола розкидано книжки й аркуші паперу.
Йона сідає у крісло й чекає, доки Діса закінчить одягатись. Вона мовчки повертається до чоловіка спиною, і він застібає блискавку на її вузькій сукні простого крою.
Йона зазирає в розгорнену книгу й бачить велику чорно-білу фотографію, зняту на якомусь могильнику. На задньому плані світлини йдуть археологи, одягнені як у сорокові роки, дивляться у бік камери й усміхаються. Вочевидь, вони щойно розпочали розкопки: розмітили ділянку півсотнею прапорців.
— Це могили,— тихо каже Діса. — Прапорцями позначають місця поховань. Це місце розкопав чоловік на ім’я Ганнес Мюллер. Він нещодавно помер — років сто йому точно було. І до самої смерті працював в інституті. Схожий був на симпатичну стару черепаху...
Діса стоїть перед високим дзеркалом, заплітаючи пряме волосся в дві тонкі коси. Обертається, дивиться на нього.
— Ну як?
— Ти чарівна, — ніжно промовляє Йона.
— Так, — сумно відповідає вона. — Як твоя мама?
Йона ловить її руку й шепоче:
— Добре. Передавала тобі привіт.
— Як мило. Що вона сказала?
— Що ти дарма марнуєш на мене свій час.
— Авжеж, — похмуро відгукується Діса. — Звісно, вона має слушність.
Вона повільно запускає пальці в його густе скуйовджене волосся. Раптом усміхнено дивиться на Йону, а тоді підходить до ноутбука й ставить його на комод.
— А знаєш, що за дохристиянських часів немовлят не вважали за повноцінних людей, доки їх уперше не погодують грудьми? Можна було після пологів кинути немовля в лісі.
9
Мигдальна картопля — сорт картоплі, популярний у скандинавських країнах, особливо у Швеції та Норвегії. Борошнисті коренеплоди мають овальну форму, за що й отримали свою назву. Овоч вирощується на півночі, адже в південніших регіонах його швидше вражають хвороби. Ця картопля вважається делікатесом і захищена законодавством ЄС.