— А таксі? — питає Карлос.
— Уже закінчили з Taxi Stockholm і Taxi Kurir, але...
Поліціянт розгублено махає рукою, ніби не пригадує, що хоче сказати.
— Ви зв’язались із Еріком Марією Барком? — питає Йона.
— Одразу ж йому зателефонували. Він не відповідає, але ми намагаємось його відшукати.
— Йому потрібна охорона.
— Ролле! — кличе Карлос. — Вийшов на Барка?
— Тільки-но телефонував — мовчить,— відповідає Роланд Свенссон.
— Телефонуйте знову, — наказує Йона.
— Я маю поговорити з Омаром із центру зв’язку, — каже Карлос і озирається довкола. — Оголосимо Ека в державний розшук.
— А мені що робити?
— Лишайся тут і оглянь усе: може, я чогось не помітив.
Карлос кличе Мікаеля Вернера, фахівця з відділу вбивств, і наказує:
— Розкажіть, будь ласка, комісару Лінні, що вам уже вдалося виявити.
Вернер безвиразно позирає на Йону й гугнявить:
— Убито медсестру... Кілька свідків бачили, як підозрюваний виходить із ролятором.
— Покажіть мені, — просить Йона.
Вони піднялися пожежною драбиною, адже ліфти й шахти ще не обстежили до кінця.
Йона роздивляється червоні відбитки ніг, які залишив босий Юсеф Ек, ідучи до виходу. Пахне електрикою та смертю. Кривавий відбиток долоні на стіні біля місця, де раніше стояв візок із вечерею, вказує, що хлопець спіткнувся чи був змушений спертися на стіну. На металевих дверях ліфта Йона бачить кров і щось схоже на масні відбитки чола й кінчика носа.
Йона з Вернером ідуть далі коридором і зупиняються у дверях палати, де всього кілька годин тому комісар розмовляв із Юсефом. Майже чорна калюжа крові темніє на підлозі навколо тіла.
— Медсестра, — цідить крізь зуби Вернер.— Анн-Катрін Ерікссон.
Йона бачить житньо-біляве волосся й пусті очі загиблої. Медичний халат згорнутий на стегнах. «Ніби вбивця намагався задерти їй сукню»,— думає Йона.
— Знаряддям убивства, найімовірніше, був скальпель, — сухо повідомляє Вернер.
Йона щось бурмоче, дістає мобільних і телефонує у Крунуберзьку в’язницю.
Йому нерозбірливо відповідає сонний чоловічий голос.
— Це Йона Лінна, — швидко каже комісар. — Скажіть, Евелін Ек ще у вас?
— Що-що?
Йона похмуро повторює:
— Евелін Ек ще у в’язниці?
— Це вам треба у вартового запитати, — невдоволено відповідає голос.
— Приведіть його, будь ласка.
— Хвилинку, — каже черговий і кладе слухавку на стіл.
Йона чує кроки чергового й рипіння дверей. Хтось із кимось перемовляється, потім щось грюкає. Комісар дивиться на годинник. Він у лікарні вже десять хвилин.
Йона підходить до сходів і спускається до головного входу, притискаючи телефон до вуха.
— Ян Перссон, слухаю,— лунає привітний голос зі слухавки.
— Це Йона Лінна з Національної кримінальної поліції. Я хочу дізнатись, як там Евелін Ек, — коротко повідомляє комісар.
— Евелін Ек?— уточнює Перссон.— Ага, ось є. Ми її випустили. Це було не так просто, вона відмовлялася йти, хотіла лишитись у в’язниці.
— Ви відпустили її?
— Ні, ні, тут був прокурор, вона зараз у...
Йона чує, як Ян Перссон гортає сторінки каталогу.
— Вона зараз в одній із наших квартир під охороною.
— Добре, — відповідає комісар. — Поставте кількох поліціянтів просто біля її дверей. Зрозуміло?
— Ну, ми ж не ідіоти, — ображається Перссон.
Йона прощається і виходить до Карлоса, що сидить на стільці з ноутбуком на колінах. Поруч із ним стоїть жінка й указує на щось на екрані.
Омар із центру зв’язку повторює по рації кодове слово «луна», яке використовується для виклику кінологів, що беруть участь у операції. Йона припускає: на цю мить вони вже відстежили майже всі машини — безрезультатно.
Йона махає Карлосу, але той не відривається від екрана. Комісар кидає спроби привернути його увагу й виходить у вузькі скляні двері. На вулиці темно й холодно. Ролятор стоїть на порожній автобусній зупинці. Йона роззирається. Ігноруючи роззяв по той бік огороджувальної стрічки, синє мерехтіння блимавок, знервовані пересування поліцейських і фотоспалахи, він зосереджено обводить поглядом парковку, темні фасади й простір між будівлями лікарняного комплексу.
Комісар іде — спочатку повільно, потім швидше, — перелазить через пластикову обмежувальну стрічку, що тріпотить на вітрі, протискається крізь натовп витріщак і позирає у бік Північного цвинтаря. Спускається на вулицю Солнської церкви, проходить уздовж паркану, намагаючись розгледіти що-небудь між чорними силуетами дерев і каменів. Мережа більш чи менш освітлених доріжок розтягується на шістдесят гектарів: луги пам’яті, посадки, крематорій і тридцять тисяч могил.
Йона минає вартівню, збігає сходами, позирає на світлий обеліск Альфреда Нобеля й прямує далі, повз великий склеп.
Стає зовсім тихо. Галасу, що панує біля входу лікарні, тут не чути. Шурхотять голі гілки дерев, і від кроків комісара між надгробками й хрестами йде слабке відлуння. Удалині по автомагістралі проїжджає вантажівка. Щось шелестить у сухому листі під кущем. Де-не-де на могилах горять свічки в тьмяних скляних ліхтариках.
Йона наближається до східного краю цвинтаря, що виходить до виїзду на автомагістраль, аж раптом помічає, як хтось, скрадаючись у темряві між високими надгробками, прямує до адміністративної будівлі цвинтаря. Метрів за чотириста. Комісар зупиняється й придивляється. Постать пересувається незграбною ходою, сильно схилившись уперед. Йона біжить між надгробками й деревами, між тремтячими вогниками свічок і кам’яними янголами. Він бачить, як фігурка квапливо шкандибає по мерзлій траві між деревами. Це хлопець у білому одязі, що тріпотить на вітрі.
— Юсефе! — кричить Йона. — Стій!
Хлопець, не зупиняючись, заходить за великий сімейний склеп із чавунним дахом і акуратною гравійною доріжкою біля дверей. Йона витягає пістолет, швидко знімає його із запобіжника й біжить боком. Побачивши хлопця, кричить, аби той зупинився, і цілиться йому в праве стегно. Раптом між комісаром і Юсефом опиняється літня жінка, що доти стояла, схилившись над могилою, але щойно підвелася. Її обличчя прямо на лінії вогню. Від хвилювання й злості Йоні крутить у шлунку. Юсеф зникає за кипарисовою огорожею. Йона опускає пістолет і женеться за хлопцем, чуючи, як за спиною в нього жінка бідкається: мовляв, хотіла лише запалити свічку на могилі Інґрід Бергман[10]. Не обертаючись до неї, комісар кричить, що він із поліції. Йона озирається довкола в темряві. Юсеф зник десь між каменями й деревами. Поодинокі ліхтарі освітлюють лише маленькі ділянки: зелену лавку чи кілька метрів гравійної доріжки. Йона дістає телефон, набирає номер центру зв’язку й просить негайно надіслати підкріплення: ситуація небезпечна, йому потрібен цілий підрозділ, принаймні п’ять відділень, а також гелікоптер. Комісар біжить угору по схилу, перестрибує невисоку огорожу й зупиняється. Десь удалині гавкають собаки. На гравійній доріжці щось хрускає, і Йона кидається в бік звуку. Хтось крадеться серед надгробків. Комісар, не зводячи очей із фігури, намагається підійти ближче й прорахувати лінію вогню, перш ніж переконається, що це Юсеф. Із землі здіймаються чорні птахи. Перекидається смітник. Раптом Йона бачить, як Юсеф, зігнувшись, біжить за коричневим мерзлим живоплотом. Комісар ковзає та з’їжджає униз по схилу, на підставку з лійками й витягнутими вазами. Коли він підводиться, Юсефа вже не видно. У скронях пульсує. Йона відчуває, що обдер спину. Руки задубіли від холоду. Він переходить гравійну доріжку й роззирається. Удалині, за конторською будівлею, він помічає машину зі стокгольмською емблемою на дверцятах. Вона повільно розвертається, червоні задні фари згасають, а світло передніх біжить по деревах і раптом потрапляє на Юсефа, що, похитуючись, стоїть на вузькій доріжці. Голова важко похилена. Хлопець, кульгаючи, ступає кілька кроків. Йона щодуху мчить до нього. Автівка зупиняється, відчиняються передні дверцята, і з неї виходить бородатий чоловік.
10
Інґрід Бергман