Сімоне киває.
— Отже, море — це не море, а щось інше, проте загроза — справжня.
— Що ж, тоді треба знайти цього «Вайлорда».
— Може, це лунар... чи аватар, чи як його там,— вагається Сімоне.
Батько дивиться на неї й усміхається:
— Починаю розуміти, чому мені час на пенсію.
— Я хотіла сказати, може, цей Вайлорд — це чиєсь ім’я в чаті, — каже вона й присувається ближче до комп’ютера.— Пошукаємо в Інтернеті ім’я «Вайлорд».
Пошукова система видає 85 000 результатів. Кеннет іде на кухню, і Сімоне чує, що він додає гучності на рації. Лунають тріск і гудіння, змішані з людськими голосами.
Сімоне переглядає нові й нові сторінки з інформацією про японських покемонів. Wailord is the largest of all identified pokemon up to now. This giant pokemon swims in the open sea, eating massive amounts of food at once, with its enormous mouth[11].
— От тобі й море, — тихо каже Кеннет, нахиляючись над її плечем і читаючи текст на екрані.
Сімоне й не почула, що батько встиг повернутися.
На сайті описується, як Вайлорд полює: кидається прямо всередину косяка й пливе далі вже з повною пащею риби. «Страшно дивитися,— читає Сімоне, — як Вайлорд одним махом заковтує свою здобич».
Жінка фільтрує результати пошуку, залишивши тільки сторінки шведською мовою, і заходить на форум. Там вона бачить таку розмову:
«Панове, підкажіть, як добути Вайлорда».
«Якщо хочеш добути Вайлорда, найпростіше зловити Вайлмера десь у морі».
«Гаразд, але де саме вони водяться в морі?»
«Майже скрізь. Тільки візьми Суперрод».
— Знайшла що-небудь? — цікавиться Кеннет.
— Боюсь, що пошук може затягнутись.
— Проглянь усю пошту, перевір кошик для видалених листів, спробуй якось вийти на цього Вайлорда.
Сімоне піднімає очі й бачить, що Кеннет надягає свою шкіряну куртку.
— Ти куди? Додому?
— Ні, треба поговорити з Нікке й Аїдою.
— Може, мені поїхати з тобою?
Кеннет хитає головою.
— Краще понишпор у комп’ютері.
Кеннет намагається всміхнутись, коли Сімоне виходить слідом за ним у передпокій. Обіймає його, замикає за ним двері, чує, як він натискає кнопку виклику ліфта. Гуде ліфтовий механізм. Сімоне раптом згадує, як одного разу простояла цілий день у передпокої, витріщаючись на двері й чекаючи на тата. Їй було, мабуть, років дев’ять, вона щойно зрозуміла, що мама збирається піти від них, і сумнівалася, чи тато залишиться з нею.
Зайшовши на кухню, Сімоне бачить, що Кеннет нарізав там закручену здобну булочку на пакеті, у якому вона доти лежала. На столі стоїть кавоварка з темним осадом у колбі.
Палений запах кави змішується з панічним відчуттям, що щаслива половина її життя, схоже, скінчилася. Це був перший, радісний акт, а про другий, який чекає попереду, вона боїться навіть подумати.
Сімоне бере сумочку, дістає телефон. Як і слід було очікувати, їй кілька разів телефонувала Ільва з галереї. Було в списку неприйнятих викликів і ім’я «Шульман». Сімоне набирає номер Шульмана й натискає кнопку виклику, проте ще до першого гудка передумує. Відкладає телефон, повертається в кімнату Беньяміна й сідає за комп’ютер.
За вікном похмурий грудневий день. Схоже, здіймається вітер. Висячі вуличні ліхтарі гойдаються, і в їхньому світлі падає вологий сніг.
У кошику з видаленими листами Сімоне знаходить послання від Аїди: «Мені шкода тебе, ти живеш у будинку брехні». До листа приєднано великий файл. Наводячи курсор, Сімоне відчуває, як частішає пульс у кінчиках її пальців. Коли вона обирає програму, щоб відкрити файл, у вхідні двері тихенько стукають — чи радше навіть шкрябають. Сімоне затамовує дух. Коли знов лунає цей звук, вона підводиться зі стільця й на ватних ногах іде довгим коридором до передпокою й вхідних дверей.
29
Неділя, тринадцяте грудня, день святої Люсії, пообіддя
Кеннет сидить у машині біля будинку Аїди в Сундбюберзі й розмірковує про дивні й тривожні послання, які вони із Сімоне знайшли на комп’ютері Беньяміна: «Нікке каже, що Вайлорд сердиться й розкрив на тебе пащу»; «Не дозволяй Нікке спускатися до моря». Кеннет подумав про те, як багато разів йому доводилося бачити й чути страх — і самому відчувати його. Нікому не дано бути цілком вільним від страху.
Аїда живе в невисокому триповерховому будинку, який має несподівано ідилічний, старомодний і надійний вигляд. Кеннет дивиться на фотографію, яку йому дала Сімоне. Дівчинка з пірсингом, очі підведені чорною тушшю. Він подумки відзначає, що ніяк не може уявити собі Аїду в цьому будинку, за кухонним столом чи у кімнаті, де замість картинок із кіньми висять плакати Мериліна Менсона.
Кеннет уже збирається вилізти з машини й підкрастися до балкона, який, як він вирішує, був частиною Аїдиної квартири, — але зупиняється, помітивши на тротуарі за будинком кремезну постать, що крокує туди-сюди.
Раптом двері прочиняються і виходить Аїда. Здається, вона кудись поспішає. Озирається через плече, дістає із сумки пачку цигарок, губами витягує з неї одну й курить, не сповільнюючи кроку. Кеннет іде за нею в напрямку станції метро. Він збирається заговорити з дівчинкою, коли дізнається, куди вона прямує. Повз нього з гуркотом проїжджає автобус, десь гавкає собака. Кеннет раптом помічає, що висока постать, яка тупцяє за будинком, тепер швидко прямує до Аїди. Дівчинка, вочевидь, почувши кроки, обертається, і кремезна фігура біжить до неї. Аїда, здається, дуже радіє, всміхається на весь рот — напудрені до блідості щоки й нафарбовані чорним очі раптом набувають зовсім дитячого вигляду. Постать наближається впритул до Аїди й стрибає. Це хлопчик. Аїда плескає його по щоці, він у відповідь обіймає її. Вони цілують одне одного в ніс, а тоді Аїда, прощаючись, махає рукою. Кеннет підходить ближче. Він розуміє, що кремезний хлопчик — це Аїдин брат. Він стоїть, проводжаючи Аїду поглядом, коротко змахує рукою, а тоді обертається. Кеннет бачить його обличчя — м’яке й простодушне. Одне око сильно косить. Кеннет зупиняється під ліхтарним стовпом і чекає. Хлопчик наближається, крокуючи широко й важко.
— Нікке, привіт, — вітається Кеннет.
Хлопець зупиняється й злякано дивиться на нього. У куточках рота малого зібралися бульбашки слини.
— Мені не можна, — повільно й насторожено відказує він.
— Мене звати Кеннет, я поліціянт. Точніше, я вже надто старий і на пенсії, але це не важливо, я все одно поліціянт.
Хлопчик здивовано всміхається.
— А у вас є пістолет?
Кеннет хитає головою.
— Ні, — бреше він. — І поліційної машини теж нема.
Хлопчик серйознішає.
— У вас їх забрали, коли ви постарішали?
Кеннет киває:
— Еге ж.
— Ви приїхали ловити крадіїв? — запитує Нікке.
— Яких крадіїв?
Нікке тягне блискавку своєї куртки.
— Вони, буває, відбирають у мене речі, — каже він і копає землю носаком черевика.
— Хто?
Нікке нетерпляче дивиться на нього:
— Крадії.
— Це зрозуміло, але...
— Мою шапку, годинник, мій красивий камінець із блискучою гранню.
— Ти когось боїшся?
Хлопчик хитає головою.
— Отже, тут усі хороші? — помовчавши, запитує Кеннет.
Хлопчик, відвівши погляд, сопе, а тоді дивиться вслід Аїді.
— Моя сестра розшукує найстрашнішого монстра.
Кеннет киває у бік кіоску біля метро:
— Хочеш кока-коли?
Хлопчик іде за ним і розповідає:
— Я по суботах працюю в бібліотеці. Беру в людей одяг, вішаю в роздягальні, а тоді даю їм папірці з номерами — там тисяча різних номерів.
— Який ти молодець, — каже Кеннет і просить дві пляшки кока-коли.
11