Наприкінці дороги на Лілю чекав скандал. Вона раптом подумала, що зовсім не переживає ні за батьків, ні за брата, який збирався сьогодні на озеро. І змушена згадати про них лише тому, що невдовзі їх застане в хаті. Вранці її гнів був спрямований проти них, але короткий сон під чужим дахом розбив його на дрібні кавалки. Їй лише хотілось, щоб ніхто її не чіпав, коли вона переступить поріг. Бо вона зараз виснажена цією першою спробою спротиву. То був її перший справжній бунт, метою якого було назвати речі їхніми іменами і викликати хоча б проблиск сумління. Бо настав для цього час. П’ять років Ліля жила як уві сні, ні, 23 роки, і ось тепер прокинулась. Вона йшла спершу темною вулицею, тоді через центр, де проходжувались люди. Не всі вони знають, що на Мразниці був ураган і тепер звідти йдуть потоки холодного повітря, і, відчувши їх, люди думають: пізно, час додому. Вони позіхають і відчувають голод. Насправді, сонливістю і голодом маскується страх.
Через парк дорога коротка, але небезпечна. Ліля змушена була йти повз Барабський міст, де з кафе долинала музика, а біля входу зібрались вершки бориславської молоді. Там могли бути колишні однокласники чи знайомі, а вона в майці і шортах, в хатніх шльопанцях зразу впадала би в очі тим, хто кожного зустрічав і проводжав по одежі. Дівчина не могла б їх оминути, бо вони розтеклися, як калюжа, аж до перехрестя. Мусила йти через коридор ганьби, у Бориславі він виглядає саме так. З одного боку то було схоже на сон: напівроздягнена, ти опиняєшся серед святково одягнених людей. А з іншого — сном ставав уже той дім у яру, скрипучі сходи, кімнатка під дахом. Отже, все було нереальним. Тільки холод був реальним і шум у вухах від нервового виснаження. І голод. Бо від учорашнього вечора Ляля нічого не їла. Але навіть тепер вона воліла, щоби після Барабського мосту дорога не закінчувалась, щоб вона ніколи не прийшла додому, просто йшла собі, не відчуваючи ні спраги, ні втоми, як не відчувають їх мертві. Але як уже так не виходить, то вона принаймні зможе вдома лягти, вкритись з головою і поринути у сон-забуття, де їй нічого не буде снитись. А завтра вона знову може піти туди, звідки, була переконана, її не проженуть: старі люди бувають або дуже добрі, або дуже злі. Ліля це знала, бо пильнувала старих у Італії. Часом Бог відбирає в них розум і пам’ять, і тоді вони — просто тіло. Тут, вдома, таких вона не зустрічала: ніхто довго не проживе, ставши лише тілом. Та вулиця, якою йшла зараз Ліля, теж здавалась тілом без душі. Пошта, що відлякувала її прямими лініями, скидалась на тюрму. Навіть удень вона ледве животіла, бо ніхто зараз не писав листів, хіба що часом отримував гроші або посилку. На тому ж боці, трохи далі, — Палац культури нафтовиків, де, можливо, зрідка й відчинялись двері, щось таки відбувалось. Але Ліля там ніколи не була. Вісімнадцять років її життя проминули між школою і домом. А тоді вона поїхала до Італії. Навіть Львів дівчина відвідала тоді, коли їздила оформлювати туристичну візу, і була вражена шаленим рухом і галасом в центрі. Там вона вперше побачила трамвай: від незнайомого звуку вона раптом застигла і лише тоді усвідомила, що в її житті настали незворотні зміни.
Ліля не знала, що пошта й Палац культури, збудовані ще за Польщі, завжди були тим, чим є зараз, тільки тоді в них буяло життя, а зараз тліє, і нема на то ради. Не воскреснуть ні нафтовики, ні листоноші з великими важкими торбами. А живі їдуть з Борислава, а дехто повертається мертвим. Але місто ні живе, ні мертве. Єдине, що його може зворушити, — це долари й євро. Від них починають сяяти очі, з’являється рум’янець на щоках, жвавішає мова, а з серця линуть хвилі любові.
Через дорогу було порожнє місце, де колись видобували земний віск, озокерит, куди приїжджав на відкриття шахти цісар Франц-Йосиф. Ліля, якщо й чула колись про це, то пропустила повз вуха. Вона не розуміла, у який спосіб далеке минуле має вплив на те, що відбувається зараз, і на те, що відбувається з нею. Це все причина, а Ліля пожинає наслідки і візиту Франца-Йосифа, і винайдення гасової лампи, і перетворення земного воску на парафін. Навіть цей радянський меморіал загиблим у останній світовій війні впливає на її долю. Це ще могли зрозуміти її батьки, але Лілі було складно. Втім, вона може уявити порожнечу, наповнену смертоносними газами, вкриту тоненькою скоринкою землі, бо саме йде по цій землі. Вона може уявити, як хтось запалює помстою сірник і кидає в ту чорну порожнечу, та навіть побачити себе у цій ролі. І ось уже немає Борислава, міста, що народжує самогубців. Наразі ж вулиця лише намагається докричатися до неї своїм минулим. Марно.