Двері відчиняє тато, в майці і обвислих спортивних штанях. Колись у Лілі були ключі від квартири, але вони перейшли до брата. У Бориславі не люблять витрачатися на зайвий комплект ключів. Нащо тобі ключі, коли ти й так поїдеш — пізнавати світ, допомагати людям, навчати їх ставати сильнішими, бунтувати, шукати споріднені душі. Але всі ці 5 років Ліля відчувала, як за нею тягнеться шлейф чорних думок, і вважала, що то її думки.
Тато, певно, хотів сказати «де ти шляєшся», але схаменувся. Ліля лише криво посміхнулась і пішла на кухню, де вже не світилось. Вона була така голодна, що навіть не мала сили розігріти борщ, а тому врізала собі хліба і вп’ялася в нього зубами. І ледь не вдавилась, згадавши, як колись тато дорікнув їй, що вона не заробила собі навіть на кусок хліба, а інші дівчата працюють або вчаться. Хоч сам, коли закрили алмазний завод, сидів на шиї в мами, чекаючи на пенсію, а мама тим часом продавала на базарі миючі засоби. Ліля теж не дармувала. Останні два роки школи прала, мила, прибирала, годувала брата. Проте в Бориславі цінують лише таку роботу, за яку платять грошима.
То були лихі часи, дуже лихі. Закрили алмазний завод, фарфоровий, нетканку, замість грошей були купони, цукор — по картках. Потім з’явилося все, але заводи так і не відкрилися. Далі всі почали виїжджати до Чехії та Італії. Тато поїхав у Росію збирати яблука, але вернувся голий-босий: не заплатили.
Хліб застряє у горлі, й Ліля наливає собі компоту з яблук, дивиться у темне вікно, за яким падає мирний дощ. То були погані часи, думає вона, хитаючи головою. І люди стали лихими також. Проте ніхто з них не бажає, щоб зник з лиця землі конаючий Борислав, бо вони здатні жити в найгіршому з найгірших місці.
На цій кухні, де вона вже не знає, де що шукати, а тому нічого не робить, хіба виймає гроші й кидає в бездонну прірву, весь час щось ламається і треба купувати нове. Брат не може знайти після інституту роботу. Яка в Бориславі робота — він знав, що ніякої, але не поїхав у Полтаву, де робота була. Мамця не пустила. За роботу в Бориславі треба дати гроші, за роботу з зарплатою 1000 гривень. Але брат не піде працювати і за півтори. «Карочє, — каже, — я не хочу бути лохом.» Звісно, на кожного бориславського хлопа знайдеться мама, жінка, сестра, які готові задля нього туалети прибирати, сраки чужі мити і навіть у бордель піти. А ті вічні розмови, коли вона приїжджає! Олька працює покоївкою в готелі, вивчила сина, оженила, купила квартиру трикімнатну у Львові, меблі до неї. Тепер каже, що буде робити на себе.[Автентично (тут і далі — примітка автора).] (Ага, на себе! Будуть з неї тягнути і діти, і внуки, поки не здохне, бо вони не лохи.) Маринин чоловік чув, що та в Італії гуляє. Клявся, що заб’є, як приїде. А вона на поріг і— на тобі, Петре, ключі від машини. А Люба купила хлопцям машину, в’їхали у стовп: один — відразу на смерть, другого по кавалках збирали. З ними була ще дівчина, загинула на місці.
Галя купила доньці квартиру в місті, двокімнатну, обставила. А в Каті, поки та була в Італії, чоловік жив з її донькою (дитині — 9 років). А вона каже: «Я не буду через таку дрібницю з чоловіком розводитися!»
Наталка навіть на чоловіків похорон не приїхала. Він так чекав на неї перед смертю. (А чого пускав? І жив на її гроші десять років?)
Доробляються, кам’яниці будують… Мамині очі розчаровано ковзають по їхній хрущовці. Магазини там повідкривали. Юлько машину за 60 тисяч долярів купив. У брата заздрісно спалахують очі. Він підморгує Лілі, а кутики уст ображено кривляться. Батько бурмоче: якби не порізали завод на металобрухт, я би міг ще там робити. І був би людиною…
Лілька глибоко зітхає, відкриває холодильник. Олько любить сир. За два дні з півкіла лишилося два плястерка. І тарілка з трьома налисниками з м’ясом. Прийде братик з гульок під ранок (у мами тиск — 150), запхає налисники в мікрохвилівку і згамає.
Може, Лільку під двері підкинули, як котика? Чи в пологовому підмінили? Досить. Щойно вона повертається до хати, в голову лізуть такі думки. Добре, що Ліля не вміє розкривати писок, а то була би бійка. Але чому добре? Коли в собі таїти гнів і образу, буде гірше лише тобі. А й так гірше нікуди. В мами — тиск, в тата — серце, а Олько звіється з дому, як тільки Ліля почне качати права.
Але іноді Ліля хоче просто, щоб їх не було. Вона готова жити в порожнечі, не бути ні донькою, ні сестрою, а приятельок у неї давно уже нема. І вона знає чому. Правда, часом бреше, що йде до Наді чи Мар’яни, а сама шукає землі, вкритої травою, дерево, яке можна обійняти. Тоді вона нагадує дитину, яка заплющує очі й каже: мене нема. І вірить, що її ніхто не бачить. І водночас деколи нагадує ту дитину, яка, бавлячись, може спалити хату, свою чи чужу.