Аж ось новинами встиг зі мною поділитися один турок, який продає баклажани, селянин, який вирощує ті баклажани неперевершеними, завжди щосереди ходжу до нього купувати баклажани, а він нашіптує мені на вухо рецепти для помідорів, для часнику, для зброї, кладеш, каже, баклажани у воду, щоб випустили гіркоту — Зекі пішов, поїхав з іншими до Туреччини, — солиш воду і лишаєш усе на ніч, щоб баклажани не гірчили, — їх тренують військові в Таврських горах, — потім миєш баклажани і розрізаєш посередині, — удень їх муштрують зі зброєю, а ввечері промивають мізки, — поріж баклажани смужками, лишивши на них шкірку, щоб не розповзлися, — їм розповідають, що їхня мати — Туреччина, — ложечкою потім обережно зніми шкірку і підсмаж її на олії, додавши від душі цибулі, часнику, помідорів та води, так вийде в тебе підлива, — назад вони приїжджають озброєні не лише автоматами, а й ідеями, — потім виклади баклажани на велике деко з низькими стінками, — їм наказують убивати, кажуть, щоб вони взяли своє, що не повинні вони все життя бути на побігеньках в румів[28], — щільно так, щоб заповнити все місце, — і от вони вертаються звідти готовими вбивати і бути вбитими, — залий баклажани підливою, — вертаються для того, щоб чинити опір, — додай трохи води і поклади зверху дві-три нероздушені часничини, залий усе добряче олією та натертими помідорами, — ідуть кораблі, вантажені зброєю, везуть її, заховану в трюмах, для нашого стражденного народу, візьмемо в руки рушниці, — пічка вже має бути добре розпеченою, — хай начувається Макаріос, який вважає цю країну своєю, який хоче перетворити її на Yunanistan[29], — залишаєш пектися на малому вогні, — готуються вже не перший день і навчилися чекати, — а як спливе певний час, відкрий і подивися, як страва, — відчули, що після стількох мук і гонінь, настав час опору, — залишай, щоб вихололо, — навчилися чекати, чекали чимало й тепер знають, час настав, — кожен, хто вміє готувати, навчився чекати, — вони розкриють рота, щоб полилася кров, — їстимеш баклажан, а томатна підливка аж капатиме з вуст, — Зекі приїздить завтра, — червоне забарвлюватиме твої губи, — став на Зекі хрест, для тебе він пропав, — часник, помідори і трішки цукру, — твого Зекі забрала Anavatan[30], тепер твій Зекі полюбив іншу, — не забувай трішки посипати помідори цукром, — відділення або смерть, ya taksim, ya ölüm, — одну ложечку, цього доста, — yaşasin anavatanimiz[31], — завжди трохи підсолоджуй, — став хрест, Зекі ти втратила, він покохав іншу, — ніколи не забувай про цукор.
Біжу додому, хапаю пательню і кидаю баклажани в смітник, геть, туди ж летить часник і натерті помідори, геть, викидаю котлетки й картоплю, викидаю дека та солодощі, що плавають у медовому сиропі, усі ті луджені каструлі, геть, за ними в сміття летить порубана цибуля та кориця, геть, геть, геть, витягаю виделки та ложки, зв’язую кухонні ножі, стаю перед дзеркалом, стою перед дзеркалом і регочу, yaşasin anavatan, ya ölüm, ya taksim[32], якщо хочеш померти за anavatanimiz, спершу маєш прикінчити мене, ben de seni seviyorum Türkiye anavatanimiz[33], якщо зараз треба покохати тебе й мені, хай живе наша Вітчизна-Мати, anavatanimiz, відділення або смерть, ne mutlu Türküm diyene, як прекрасно називатися турком[34].
Оце, бува, приходять до мене та й починають розпитувати, шо я памнятаю. То про те, то про се, про заворушення 1963 року, про турків, про наших і про тих інших. Приходять і прямо тиснуть на мене: розкажи, шо бачила, шо знаю, хочуть дізнатися, шо ж тоді сталося. Розказати, шо памнятаю. Але я мовчу. Питають мене, кричать, ну, скажи, скажи нам, тітко, шо сталося тоді, пригадай, а я не кажу. Не можу їм нічьо’ розказати, не можу говорити про це. ’Дного дня глянула на свого святого покровителя і заприсяглась ніколи не говорити про це. Саме тому, шо бачила, а отже, і знаю. Усе, шо я бачила, все, шо я знаю, з собою заберу в могилу. І розмовлятиму про це з іншими померлими. Вирішила, не розмовлятиму про це. Крапка. Замкнула вуста, а ключ закопала в саду, поховала, шоб ніхто не найшов, шоб більше не було мені вільно одкривати вуста. Шоб більше вітер не чув про це, шоб ці слова більше не побачили світло дня. Шоб більше нічьо’ не помнить. Замкнула навсігда вуста, і хай мене ніхто ніколи ні про шо не пита. Не памнятаю, пояснила ж. Усе, кінець. Навчилася мистецтву не памнятати. І це мистецтво, і дуже складне. І хай би Бог мені дав, доки ше жива, навчитися мистецтву забувати. Але, кажуть, шо це мистецтво — ше складніше, ше требуватєльніше! А я лише мистецтво не памнятати вивчила. Через це і не кажу нічьо’.