По-своєму
Одного весняного дня, першого року нинішнього століття якийсь молодий чоловік сидів у брокерській конторі в нижньому кінці Бродвею та експериментував з новенькою друкарською машинкою. Поруч на столі лежав лист з восьми рядків, і молодик намагався зробити його машинописну копію, однак щоразу невдало: то серед слова вискакувала сущим неподобством прописна буква, або алфавіт, склад якого здавна зводився до двадцяти шести символів, отримував недоречне доповнення у вигляді $ або %. Щоразу, коли чоловік виявляв помилку, то з чистого аркуша починав все спочатку, але після п’ятнадцятої спроби в ньому заговорив кровожерливий інстинкт, який зажадав викинути машинку у вікно.
Короткі грубі пальці парубка були завеликі для клавіш. І все його тіло було теж великим; ба більше, здавалося, що його громіздка постать продовжує зростати: бокові шви на піджаку розповзалися, штани, мов жіночі колготи, тісно обтягали стегна й гомілки. Жовте волосся склалося в химерну купу — коли він проводив по ньому пальцями, воно розповзалося в борозни; очі блищали металевою блакиттю, проте напівопущені повіки підкріплювали апатичний вираз, що випромінювала незграбна постать. Молодику виповнився двадцять один рік.
— А для чого існують ластики, га, Маккомасе?
Юнак роззирнувся.
— Що це таке? — запитав він уривчасто.
— Ластики, — повторив коротун, увійшовши в кімнатку й затримавшись позаду Маккомаса — виглядав він, мов справжнісінький, хитрющий лис. — Ось це — хороша копія, коли ж не брати до уваги одного словечка… Помізкуй, бо сидітимеш тут до ранку.
Людина-лис зайшла до свого кабінету. Юнак якусь мить посидів незворушно, скорившись апатії. Раптом буркнув щось, схопив згаданий лисом ластик й люто жбурнув його у вікно.
Через двадцять хвилин молодик відкрив двері кабінету свого наймача. У руці він тримав лист, надрукований без жодної помилки, і конверт із вказаним адресатом.
— Ось лист, сер, — юнак все ще морщив лоба після недавньої напруги.
Людина-лис взяла копію, переглянула, затим, якось своєрідно всміхаючись, глипнула на Маккомаса.
— Ви таки не використали ластик?
— Ні, містере Вудлі.
— Ти один з тих педантів, чи не так? — саркастично запитала людина-лис.
— Прошу?
— Я сказав «педант», але коли ви вже не почули, то назву інше слово: «осел». Чиїм часом ви зловжили, тільки б не скористатися малесеньким ластиком, хоч навіть найкращі друкарки схиляють голови перед ним? Моїм чи своїм?
— Я хотів зробити хороший екземпляр, — не змінюючи тону, відгукнувся Маккомас. — Бачте, мені не доводилося раніше друкувати на машинці.
— Відповідайте на запитання! — гаркнув містер Вудлі. — Поки ви сиділи й друкували ці дві дюжини екземплярів, чиїм часом ви зловживали — моїм чи своїм?
— Здебільшого я працював у час своєї обідньої перерви, — обличчя Маккомаса спалахнуло лютим рум’янцем. — Я звик робити все по-своєму, або взагалі не робити.
Замість відповіді містер Вудлі схопив лист і конверт, розірвав їх на чотири частини й, широко всміхаючись, кинув у кошик для паперів.
— А я звик по-моєму. Що ви про це думаєте?
Юний Маккомас ступив вперед, мовби маючи намір вихопити з лисячих рук шматки паперу.
— Чорт забирай! — скрикнув він. — Чорт забирай! Та я б за копійку вам ребра полічив!
Зі злісним риком містер Вудлі скочив на ноги, порився в кишені та кинув на стіл жменю монет.
Через десять хвилин тимчасовий співробітник, що зайшов із доповіддю, помітив, що на звичному місці немає ані юного Маккомаса, ані його капелюха. Зате в кабінеті він застав містера Вудлі — з червоним обличчям і піною з рота той люто кричав щось в телефонну слухавку. Одяг його, на подив співробітника, нагадував соромливе дезабільє, а на паркеті красувалися всі шість ґудзиків від підтяжок.
У 1902 році Генрі Маккомас важив 196 фунтів[31].
У 1905-му, коли повернувся в рідне місто, Ельмір, аби одружитися зі своєю першою любкою, його вага підбиралася рівно до 210.
Наступні два роки маса тіла залишалася незмінною, але після паніки 1907 року швидко досягла 220 фунтів, які, либонь, до кінця життя, притримували його тіло ближче до землі.
На свій вік Маккомас виглядав: жовте волосся при певному освітленні переливалося в солідно сиве, огрядна фігура вселяла ще більше поваги. Протягом п’яти років після того, як покинув господарство, він не планував зайнятися власним бізнесом.
Темперамент Генрі Маккомаса, який жив за власними правилами, не бажав танцювати під дудку інших. Так чи інакше він мав дотримуватися власних правил, нехай навіть під загрозою приєднатися до когорти невдах, які щось та й намагалися зробити. Рівно через тиждень після того, як Маккомас отримав свободу від всіх чужих ієрархічних структур, йому довелося викласти свою точку зору перед партнером, Теодором Дрінкватером — той поцікавився вголос, невже Маккомас взяв собі за правило ніколи не приходити на роботу раніше одинадцятої години.