Півтора року Генрі Маккомас пролежав у затінених й тихих кімнатах, відчайдушно борючись за життя. Стелла вислуховувала знаменитого фахівця, який пояснював, що існують люди з особливою нервовою організацією; межа перевантажень для такої людини відома тільки йому самому. Спеціаліст зазначав, що безліч іпохондриків, яким відомий цей факт, хочуть, аби їх плекали й няньчили все життя, коли насправді ті — міцні й флегматичні, мов дорожні поліціянти. Проте факт залишається фактом. Під захистом великого, ледачого тіла Генрі Маккомаса була нервова система, схожа на найтонші, туго натягнуті струни. Три-чотири години на день, при належному відпочинку, вона працювала чудово, проте, варто було хоч трохи перевищити допустиму норму втоми, і механізм ламався.
Стелла слухала, бліда й змарніла. Через місяць-другий вона вирушила в контору до Теда Дрінквотера й переказала слова фахівця. Дрінквотер нахмурився — мабуть, через те, що почувався незручно й зауважив, що фахівцям заплатили за вигадування нісенітниць. Йому дуже шкода, але фірма повинна працювати далі, а тому для всіх, включаючи й Генрі, буде краще, якщо партнери розлучаться. Він ні в чому Генрі не звинувачує, втім, йому ніяк не виходить з голови, що через нездатність партнера привести себе в хорошу форму не реалізувалася найважливіша для них угода.
Пролежавши рік, Генрі Маккомас одного разу виявив, що може рухати рукою нижче ліктя; з цього дня одужання прискорилося. У 1919, не маючи майже нічого, окрім власних здібностей і відомого імені, він затіяв власну справу й на той час, 1926 року, коли закінчується наша розповідь, придбав собі кілька мільйонів доларів.
Далі — вже інша історія. У ній фігурують інші герої, і дія розгортається тоді, коли особисті проблеми Генрі Маккомаса були більш-менш вдало розв’язані, проте з минулим історія не пориває. Історія ця пов’язана з донькою Генрі Маккомаса.
Гонорії виповнилося дев’ятнадцять, і вона успадкувала від батька пшеничне волосся (сучасна мода вимагала коротку довжину), від матері — маленьке, гостреньке підборіддя, очі, схоже, були її особистим надбанням: жовті, глибоко посаджені, в оточенні коротких, цупких вій, котрі виблискували, мов зірки з променями на малюнку. Фігура її була крихітною й дитячою, коли Гонорія усміхалася, можна було застигнути з переляку, бо замість молочних зубів могли з’явитися дірки, втім зуби, маленькі й біленькі, зовсім не молочні, показувалися в повному комплекті. Чимало чоловічих поглядів стежило за її розквітом. Гонорія розраховувала вийти заміж цієї осені.
А з ким одружитися — вже інше питання. Був собі молодий чоловік, який проводив час у постійних переїздах туди-сюди з Лондона до Чикаго, учасник змагань з гольфу. Коли б вона обрала його, то принаймні могла твердо розраховувати, що бачитиметься з ним щоразу, коли чоловік проїжджатиме повз Нью-Йорк. Був ще Макс Ван Кемп, ненадійний (думала вона), проте з гарними рисами обличчя, схожого на поспішно виконаний ескіз. Ще — підозрілий тип Странглер, що грав у поло: він, може, як і герої Етель М. Делл[32], вирощуватиме дружину тростиною для верхової їзди. І був ще Расселл Кодман, права рука її батька, молодий чоловік із перспективами, який подобався їй більше, аніж інші.
Багато в чому Расселл Кодман нагадував її батька: неквапливий тугодум, схильний до повноти; можливо, ці якості зі самого початку допомогли вирізнитися серед інших чоловіків перед батьком Гонорії. Манери його були щирими, усмішка рішуча й добра, а до Гонорії він перейнявся інтересом з самого початку, коли, три роки тому, побачив, як вона входила в контору батька. Поки що, втім, він не зробив Гонорії пропозиції — і хоч це дратувало дівчину, але за це вона теж прихильно ставилася до нього: перед тим, як розділити життя на двох, чоловік має стати надійним й успішним. Макс Ван Кемп, навпаки, разів десять пропонував їй руку й серце. Він був такою собі дотепною «блискавкою», з нової епохи, голова в нього завжди повнилася задумами, що не просувалися далі сміттєвого кошика Маккомаса; один із тих дивних бродяг бізнесу, що кочують з місця на місце, подібно до середньовічних менестрелів, примудряючись все ж зберігати поступальний характер руху. У конторі Маккомаса він з’явився рік тому з рекомендаційним листом від приятеля шефа.
Ван Кемпа взяли на роботу. Довгий час ні він, ні його роботодавець, ніхто з офісу цілком не розуміли — що за посада. Тоді Маккомас цікавився експортом, розвитком нерухомості й, на майбутнє, вивчав можливість застосування ідеї фірмових магазинів в інших областях.
32
Етель М. Делл (1881—1939) — британська письменниця, авторка любовних романів і оповідань.