— Де ви живете? — запитав він.
Бронкс, може, Йонкерс чи Олбані... затока Баффіна. Зробити б навколосвітню подорож, їхати б вічно.
Коли дівчина заговорила, коли голос, мов квакання жаби завібрував зсередини, чарівна мить минула:
— Я з Іст-Хандред тридцять три. Живу там з подругою.
Поки вони чекали зеленого сигналу світлофора, зі сусіднього таксі виглянув розчервонілий чоловік, і міс Делаханті зміряла його гордовитим поглядом. Чоловік весело зірвав з себе капелюх.
— Чиясь стенографістка[34]! — крикнув він. — Ти ба, яка!
У вікні показалася рука й потягла чоловіка в темряву салону.
Міс Делаханті повернулася до Джейкоба, перенісся її торкнулася ледь помітна похмура тінь.
— Мене знають всі. У газетах багато про нас пишуть, ще й світлин — море.
— Так, зараз вам важко. Співчуваю.
Дівчина згадала про сьогоднішню подію, мабуть, вперше за пів години.
— Це мало з нею статися, містере. Вже ніяк не викрутишся. Але щоб в штаті Нью-Йорк послали жінку на шибеницю? Це неможливо.
— Звичайно, ні.
— Отримає довічне, — слова ці виразно вимовляла не вона, а хтось інший. Її обличчя було настільки безтурботним, що, ледь злетівши з язика, слова знаходили окреме існування.
— Ви жили з нею разом?
— Я? У газетах і не те ще прочитаєте! Так, поки до мене не прийшли й не повідомили, я й не знала, що вона моя сестра. З дитинства ми з нею не бачилися, — раптом міс Делаханті вказала на будівлю універмагу, одного з найбільших у світі. — Ось там я працюю. Післязавтра — до старої рутини.
— Сьогодні буде спекотний вечір. Чом би нам не виїхати за місто й не повечеряти? — запропонував Джейкоб.
Вона придивилася до Джейкоба. Його очі висловлювали делікатність і доброту.
— Добре, — відповіла вона.
Джейкобу було тридцять три. Колись він володів багатонадійним тенором, але десять років тому, провалявшись тиждень із ларингітом, втратив його. У розпачі (за яким ховалося чимале полегшення) він купив у Флориді плантацію й п’ять років трудився, перетворюючи її на поле для гольфу. У 1924 році трапився земельний бум, і Джейкоб продав свою нерухомість за вісімсот тисяч доларів.
Як і безліч американців, він не стільки любив речі, скільки цінував їх. Його апатія не мала нічого спільного ні зі страхом перед життям, ні з облудою; це була національна войовничість, що змінилася втомою. Апатія, пофарбована гумором. Не бажаючи стати багатієм, Джейкоб, проте, півтора року домагався — причому домагався наполегливо — руки однієї з найбагатших жінок Америки. Якби він її любив або хоча б прикидався, що любить, весілля б відбулося, але чоловік зміг примусити себе тільки до неправдивого удавання.
Що стосується зовнішності, він був невисокий, гарний і елегантний. Чоловік був невимовно чарівним, проте не в тих випадках, коли його долав відчайдушний напад апатії; знайомі, що його оточували, вважали, що вони еліта Нью-Йорка й веселяться, як ніхто інший. Під час відчайдушних нападів апатії Джейкоб нагадував сердитого, роздутого й роздратованого білого птаха, який ненавидів людство всім своїм єством.
Але цієї ночі, під літнім місяцем, у садах Боргезе він людство любив. Місяць, мов личко Дженні Делеханті, нагадував блискуче, гладеньке яйце з переливами; над заможними маєтками солонуватий вітер, зібравши з садів квіткові аромати, ніс їх на галявину придорожнього кафе. Офіціанти, мов маленькі феї, вистрибували то тут, то там крізь спекотну ніч, їхні чорні спини зливалися з мороком, а білі сорочки, мов проблиски світла, виринали з найнесподіваніших темних ділянок.
Пили шампанське, і він плів історію, звертаючись до Дженні Делеханті.
— Ви — найдивовижніша дівчина зі всіх, кого знаю, — говорив він, — але, так вже склалося, я люблю інший тип краси й жодним чином на вас не претендую. Одначе, ви не маєте права вертатися до того універмагу. Завтра я влаштую вам зустріч з Біллі Фарреллі, він ставить кінокартину на Лонг-Айленді. Чи оцінить він вашу істинну красу — не знаю, бо ще нікому не доводилося когось рекомендувати.
По обличчю не пробігла тінь, нічого не здригнулося й не змінилося у виразі її лиця, втім, очі замиготіли іронією. Подібні байки їй розповідали не вперше, але наступного дня режисер зникав, мов вітер у полі. Або ж почуття тактовності диктувало не нагадувати чоловікам про обіцянки минулого вечора.