Коли Носбі шпарко подріботів з банку, Коркоран замовк і, прикинувшись, мов спостерігає за чимось цікавим, навмання відвів погляд убік. І раптом, немовби йому підігруючи, на розі перед банком справді стався цікавий випадок. З-за рогу вибіг чоловік без піджака, схопив за плече чорнявого горбаня, що маячив біля банку, розвернув його у зворотному напрямку та вказав на таксі. Чоловік без піджака навіть не зиркнув на Коркорана та Хеллі — мов знав, що вони там сидять.
Горбань кивнув, і тут же обидва зникли: чоловік без піджака повернувся в провулок, горбань просто розтанув. Сталося це так стрімко, що Коркоран встиг тільки мимохідь здивуватися — а про нещодавню чудасію згадав аж через вісім годин, коли компанія повернулася з Капрі.
Того ранку Неаполітанська затока тремтіла хвилями, і маленький пароплав, мов п’яниця, хитався з боку на бік. Незабаром обличчя містера Носбі почало переливатися фарбами: з жовтого стало блідо-кремовим, і, врешті, набуло крейдяного відтінку, але він вперто твердив, що не помічає похитувань, і без кінця снувався палубою, змушуючи Хеллі супроводжувати його.
Коли пароплав пристав до скелястого острова, що барвився радісним мерехтінням, від берега, чекаючи на пасажирів, що мріяли дістатися до Блакитного грота, похитуючись на хвильках, відчалила тьма-тьмуща човнів. Побачивши цей безперервний «танець святого Віта»[5], містер Носбі разом зі своїм білим респектабельним обличчям вицвів у химерний, недоречний відтінок блакиті, відтак чоловік раптом сказав:
— Дуже хитає. Ми не поїдемо.
Хеллі, зачаровано пантруючи краєвид, не розчула його слова. Знизу лунали заманливі вигуки:
— Леді та джентльмени, відмінний човен!
— Я розмовляти американська — два роки жити в Америка!
— Нас сонце осяює від турбот, в такий день гріх не бачити наш грот.
Перші пасажири вже відпливли, по двоє в човні, Хеллі разом із наступною групою рушила сходнями.
— Хеллі, ти куди! — закричав містер Носбі. — Сьогодні небезпечно. Ми залишаємося на борту.
Хеллі на півдорозі обернулася до нього:
— Я пливу, і крапка! Побувати на Капрі та не бачити Блакитного грота?
Носбі знову глянув на хвилі й поспішно відвернувся. Хеллі, пліч-о-пліч з Коркораном, вже сідала в тісний човен і веселим помахом руки прощалася з Носбі.
Наближаючись до берега, вони прямували до чорного отвору в скелях. Човняр велів їм сісти, щоб не стукнутися головою об каміння.
Миттєво пірнули в темряву — і перед ними розпростерся широкий простір, мерехтливий ультрамариновий рай, печера-собор, де вода, повітря, високе склепіння стелі світилися опаловою блакиттю.
— Диво дивне, — співуче тягнув човняр.
Він вложив весло у воду, і всі побачили, як замість дерева стало неймовірне срібло.
— Я теж спробую воду! — захопилася Хеллі.
Вони з Коркораном вклякли й, коли дівчина нахилилася, щоб опустити долоню у воду, обох, як у казці, огорнув надзвичайний вибух сяйва і їхні губи зустрілися. Відтак весь світ зробився аквамариновим та сріблястим — чи це вже був не справжній світ, а дивне видиво, в якому доля вготувала їм вічне ложе.
— Диво дивне, — виспівував човняр. — Повертайтеся в Блакитний грот завтра, післязавтра. Питайте Фредеріка, я знаю ще багато таємниць. О, ди-и-и-и-во!
І знову їхні губи потягнулися один до одного, згустки блакиті та срібла злітали феєрверком, і, вибухнувши, приховували їх плечі веселковими іскрометами — і вони вже не боялися ні плину часу, ні осуду сторонніх очей. Вони знову цілувалися. Повсюдно кутки печери будили їх відлунням голосів туристів.
Якийсь хлопчик, голий та засмаглий, пірнув з високої скелі, розсік воду, мов платинова рибка, і блакить скипіла міріадами ігристих бульбашок.
— Люблю тебе понад усе, — шепотіла Хеллі. — Що ж нам робити? Ох, любий, якби ти хоч трішки цінував гроші!
Печера порожніла, човни один за одним йшли на зустріч пінистому, сяйливому морю.
— Бувай, Блакитний гроте! — співав човняр. — Завтра я повернуся!
Засліплені сонцем, Хеллі та Коркоран відсахнулися одне від одного та обмінялися поглядами. Блакить зі сріблом залишилися позаду, але світло танцювало на їхніх лицях.
І тут, під блакитним небом, «я тебе кохаю» прозвучало не менш переконливо.
На палубі їх чекав містер Носбі, який уважно оглянувши обох, не мовив ані словечка й весь шлях до Неаполя сидів між ними. Однак цілком матеріальне тіло Носбі не зруйнувало їхньої єдності. Йому залишалося лиш миттю розділити їх відстанню в чотири тисячі миль.
І лише коли вони, висадившись, виходили з пристані, Коркоран мигцем забув про своє захоплення та відчай, оскільки помітив сцену, котра якось пов’язувалася з ранішнім інцидентом. Просто на їхньому шляху, мовби чекаючи, стояв той самий смуглявий горбань, якому чоловік без піджака вказував на їх авто. Помітивши їх, горбань, однак, поспішно ступив убік та зник у натовпі. Пройшовши повз, Коркоран вдав, що хоче востаннє глянути на пароплав, обернувся й краєм ока помітив, як горбань тикав на них пальцем якомусь чоловікові.
5
Танець святого Віта — розлад центральної нервової системи, що характеризується мимовільними рухами тулуба, кінцівок, голови, м’язів обличчя. У переносному значенні «танець святого Віта» — калейдоскопічно швидкі, безперервні рухи; «танцем святого Віта» називали танок перед статуєю святого, котрий начебто зцілював від всяких недуг. Для декого такі рухи ставали справжньою манією, і вже згодом звичні танці почали плутати з хореєю — нервовим захворюванням.