— У мене припадки, — з притиском заявив він зранку, а його мармурові очі реалістично перекрутилися. — Мені все здається, що я в битві, — ось і заводжуся: що бачу перед собою, на те й кидаюся, розумієш?
Джим виріс у Брукліні й потрапив у морську піхоту. Якось червневими сутінками він проповз п’ятдесят ярдів від лінії розташування військ, щоб віднайти тіло баварського капітана, що лежало на нейтральній смузі. Там він виявив копію секретних полкових наказів: завдяки цьому його бригада атакувала набагато раніше наміченого терміну, що, ймовірно, наблизило закінчення війни на чверть години. На честь цієї події французьке командування разом з американським нагородило учасників гравійованими жетонами з дорогоцінного металу: Джим демонстрував свій всім і кожному протягом чотирьох років, поки йому не спало на думку, що час зібрати постійних шанувальників. Бойовий подвиг вразив матір Міллі, незабаром призначили весілля, а дівчина усвідомила свою помилку тільки через добу після того, як виправляти її було вже пізно.
Через кілька місяців мати Міллі померла, залишивши їй капітал у двісті п’ятдесят доларів. Ця подія помітно вплинула на Джима. Він протверезів, а якось з’явився після роботи з наміром перегорнути сторінку й почати життя заново. Фронтові заслуги допомогли йому знайти місце в бюро, яке займалося доглядом за солдатськими могилами у Франції. Платня там була маленька, але, як відомо, за океаном можна жити та біди не знати за мізерні копійки. Хіба сорок доларів на місяць, які він отримував під час війни, не були приманкою для паризьких дівчат та виноторговців? Особливо, коли перевести цю суму на французьку валюту.
Міллі вислухала його казки-небилиці про землю, на якій виноградні лози налиті шампанським, і гарненько все обдумала. А може, найкращий спосіб витратити капітал — дати шанс Джиму, шанс, який востаннє подарувала лиш війна? У будиночку на околиці Парижу вони відкинуть ті шість місяців та віднайдуть мир, щастя, а, може, навіть і кохання.
— Хочеш спробувати? — прямо запитала Міллі.
— Певна річ, Міллі.
— Хочеш переконати мене, що я не припустилася помилки?
— Само собою, Міллі. Я там стану іншою людиною. Ти мені віриш?
Дівчина придивилася до нього. Його очі блищали натхненням та твердою рішучістю. Від запропонованої перспективи тепло розлилося по всьому тілу — такий шанс йому випадав вперше.
— Гаразд, — вирішила Міллі. — Їдемо.
І от вони тут. Шербурзький хвилеріз — білокам’яний змій — блищав в морі під світанковими променями: за ним виднілися червоні дахи та дзвіниці, а далі — невеличкі акуратні пагорби, поцятковані рівним охайним візерунком іграшкових ферм. «Подобається вам цей французький порядок? — мовби виспівував їм пейзаж. — Його вважають чарівним, але якщо ви не погоджуєтеся, то залиште його в стороні: вибирайте оту дорогу, до тієї дзвіниці. Так робилося й раніше, а кінець завжди манив щастям! »
Ранок був недільний, Шербур ряснів кричущо-модними комірцями та високими мереживними капелюшками. Запряжені ослами візки та крихітні автомобілі рухалися під неугавний дзвін дзвонів. Джим та Міллі ступили з катера на берег, де пройшли контроль митної та імміграційної служби. До потяга, що прямував у Париж, їм залишалася година, і вони вступили в яскравий бентежний світ Франції. Щоб краще поспостерігати за жвавою площею, де постійно товклися солдати, бігало безліч собак і чувся перестук дерев’яних черевиків, вони розташувалися за столиком кафе.
— Du vaah,[10] — звелів офіціанту Джим, та почувши відповідь англійською, він ледь не посмутнів.
Поки офіціант ходив за вином, він витягнув дві свої військові нагороди та пришпилив їх до лацкана. Гарсон, який приніс вино, здавалося, на ці медалі категорично не реагував, тож не промовив жодного слова. Міллі потай не сподобався вчинок Джима: вона відчула дивний сором.
Після другого фужеру вина прийшов час сідати на потяг. Вони зайшли в якийсь химерний на вигляд невеличкий вагон третього класу; двигун, мовби запозичений із дитячої залізниці, засопів і з задоволеною невимушеністю неспішно потягнув їх на південь через доброзичливу, затишно населену країну.