До десятої вечора містер Білл Дрісколл після дванадцятигодинного робочого дня зазвичай почувався втомленим. Якщо й брався когось супроводжувати, то тільки знаменитостей. Коли й затнувся хто про мультимільйонера чи кінорежисера (Європа тією порою кишіла кінорежисерами, що підшукували нові локації для фільмування), тоді Білл Дрісколл, підкріпивши сили двома чашками кави та одягнувшись у новенький смокінг, демонстрував приїжджим найбезпечнішим способом найбільш ризиковані місцини Монмартру.
У новенькому смокінгу Білл Дрісколл мав чудовий вигляд: каштанове, з відтінком руди волосся, він змочував водою та зі свого привабливого чола зачісував на потилицю. Частенько він із захопленням розглядав себе в дзеркалі: у його житті це був перший смокінг. Юнак заробив на нього власними зусиллями, своїм розумом, так само, як і на об’ємний пакет цінних американських паперів, що чекали на нього в нью-йоркському банку. Якщо в останні два роки вам довелося відвідати Париж, то ви, певно, звернули увагу на просторий білий автобус з привабливим написом на боці:
ВІЛЬЯМ ДРІСКОЛЛ
Покаже те, чого немає в путівнику
На Міллі Кулі він наткнувся о четвертій ранку, коли, після екскурсій до знаменитих кубел апашів — ресторану «Зелла» та «Le Rat Mort»[11] (які, либонь, кишіли такою небезпекою, що й готель «Білтмор» опівдні), тільки-но покинув готель та режисера Клода Піблза з його дружиною, прямуючи до свого пансіонату на лівому березі Сени. Погляд його впав на двох непрезентабельних на вигляд суб’єктів, які біля ліхтарного стовпа намагалися надати допомогу п’яній, цілком ймовірно, дівчині. Білл Дрісколл вирішив перейти на інший бік вулиці: він знав про ту ніжну прихильність, якою французька поліція зустрічає надто неспокійних американців, тож намотав на вус триматися якомога далі від можливих неприємностей. Саме тоді підсвідомість Міллі прийшла на допомогу і з її грудей вирвався відчайдушний зойк: «Пустіть!».
Простогнала дівчина з бруклінським акцентом. То був справді бруклінський стогін.
Стривожений Дрісколл розвернувся і, підійшовши до компанії, чемно поцікавився, що тут відбувається, внаслідок чого один із непрезентабельних на вигляд суб’єктів припинив свої спроби силою розтиснути міцно стиснутий лівий кулак Міллі.
Суб’єкт поспіхом пояснив, що дівчина зомліла. Він із приятелем хотів допомогти їй дістатися до жандармерії. Ледве вони випустили дівчину з рук, як вона тихо приземлилася на землю.
Білл ступив ближче й нахилився, намагаючись стати так, аби двоє підозрілих типів не опинилися в нього за спиною. Перед ним вималювалося юне перелякане личко, на якому від денного світла рум’янцю зовсім не залишилося.
— Де ви знайшли її? — спитав Білл французькою.
— Тут. Щойно. Вона виглядала такою втомленою...
Білл засунув руку в кишеню і, керуючись своїм голосом, спробував всіляко натякнути, що тримає револьвер:
— Вона американка. Залиште її мені.
Суб’єкт на знак згоди кивнув і зробив крок назад, невимушено піднявши руку, немов мав намір застебнути пальто. Він не спускав очей з правої руки Білла, яку той тримав у кишені, проте Білл був шульгою. Навряд чи є щось швидше за неочікуваний удар лівою — стусан вилетів із відстані менш як вісімнадцять дюймів, і той, кому він призначався, різко відсахнувся до ліхтарного стовпа, ненадовго та з жалем обійняв його, відтак осів на землю. А все-таки успішна кар’єра Білла Дрісколла могла б обірватися на цій ноті — обірватися разом з його громовим вигуком «Voleurs![12]», що ввірвався в простори паризької ночі, якби другий суб’єкт ховав у кишені зброю. Однак відсутність пістолета суб’єкт продемонстрував тим, що відбіг убік на десять ярдів. Його розпростертий компаньйон ледь ворухнувся, і Білл, ступивши до нього, з розмаху ударив ногою супротивника по голові, як футболіст штовхає м’яча, направляючи у ворота суперника. Жест не дуже красивий, але Білл пам’ятав, що на ньому новий смокінг, і він зовсім не бажав борсатися в грязюці за смертоносне залізне знаряддя.
Вдалині миттю вигулькнули два жандарми, що стрімголов мчали по залитій місяцем вуличці.
Через два дні газети сповіщали: «Герой війни кидає дружину по дорозі в Париж» чи, якось так: «Наречена з Америки прибуває в Гар-дю-Нор без копійки в кишені та без чоловіка». Очевидно, що повідомили поліцію, а ще провінційні департаменти отримали заяву про розшук американця, Джеймса Кулі, у якого не має carte d’identité[13]. Репортери дізналися про подію в Товаристві допомоги американцям і перетворили її на сенсаційно-зворушливу казку про юну, прекрасну жінку, незвичайно вірну своєму чоловікові. Пояснюючи цю ситуацію, Міллі одразу ж говорила, що причина такого вчинку — військовий невроз.