То було сонне провінційне містечко з двома рядами високих сріблястих сикоморів, що тягнулися головною вуличкою, в кінці якої витончений фонтан у формі пащеки кота з холодного мармуру струменів кришталеву воду. Фонтан містився в центрі площі: на всі боки, з краю тротуарів, розташовувалися залізні столики, що вказували на наявність кафе. До фонтану плівся фермерський віз, запряжений білим волом; вздовж вулиці подекуди стояло кілька дешевих автомобілів французького виробництва та «форд» 1910 року випуску.
— Глухе містечко, — буркнув собі під ніс Джим. — Справжнісінька пуща.
Втім тут було спокійно й зелено; погляд Джима прикипів до двох леді без панчіх, котрі входили в крамницю, та й столики біля фонтану манили до себе. Джим пройшовся вулицею, плюхнувся за перший-ліпший столик та замовив великий кухоль пива.
— Я вільний, — пробурмотів він. — Вільний, хвала небесам!
Рішення кинути Міллі прийшло до нього випадково — в Шербурзі, тільки-но сідали в потяг. Саме в ту мить на очі попалася французька крихітка — ще та вертихвістка, тож він усвідомив, що більше не терпітиме, аби Міллі «висіла в нього на шиї». Ще на кораблі він смакував цю ідею, але до самого Шербурга не відточив якогось плану. Джиму стало трохи шкода, що й не подумав залишити хоч дещицю грошей Міллі, хоча б на ночівлю, але ж про неї точно хтось подбає, хай тільки ступить на землю Парижа. Окрім того, чого він не знає, те його й не хвилює, а про Міллі й поготів чути більше не хоче.
— Тепер коньяк, — велів Джим офіціантові.
Йому потрібно було випити щось міцніше. Хотілося про дещо забути. Забути не Міллі — вона вже давно в лоні підсвідомості; ні — забути самого себе. Він почувався зганьбленим. Йому здавалося, що це Міллі його кинула; або принаймні відштовхнула його холодною недовірливістю. Що доброго, коли б поплентався до Парижа разом з нею? Грошей на двох вистачило б ненадовго: адже він, на підставі неясних чуток про те, що американське бюро по догляду за солдатськими могилами надає місця у Франції нужденним ветеранам, вигадав уявне запрошення на цю посаду. Не варто було брати Міллі з собою, та він і не взяв би, якби мав достатньо грошей. Але хоча сам він цього й не усвідомлював, була ще одна причина, чому Міллі виявилася з ним. Джим Кулі ненавидів самотність.
— Коньяк, — знову наказав він офіціантові — Велику порцію. Très grand[16].
Простягнувши руку в кишеню, він намацав блакитні банкноти, що отримав у Шербурзі в обмін на американські купюри. Витягнув їх та перерахував. Химерні папірці. За це купило можна придбати все, що забажаєш, мовби вони були справжні, — хіба не весело?
Джим підкликав офіціанта.
— Слухай! — почав було він. — У вас якісь кумедні папірці, як гадаєш?
Але офіціант не розмовляв англійською, тож не зміг вдовольнити потребу Джима в товаристві. Та байдуже. Тепер тіло не хапали дрижаки: з голови до п’ят вся плоть переможно горіла.
— Ось це і є життя, — пробурмотів він. — Живемо тільки раз. Чому б досхочу себе не потішити? — він крикнув офіціантові: — Ще один такий коньяк — великий. Ні, два. Для початку.
Починав він кілька годин поспіль. Отямився на світанку в номері дешевого готелю: перед очима плавали червоні смуги, у голові гуділо. У кишені заглянути з остраху не наважився, допоки не замовив та не випив ще келишок коньяку; а тоді найгірші побоювання підтвердилися. З дев’яноста доларів та ще якогось дріб’язку, які він прихопив, зійшовши з поїзда, залишилося тільки шість.
— Напевно, я збожеволів, — прошепотів він ледь чутно.
У запасі ще був годинник. На корпусі цього великого й пунктуального годинника зі справжнього золота красувалися викладені діамантами два сердечка. Отримав його Джим Кулі як трофей внаслідок героїчного вчинку: секретні папери він витягнув із мундира німецького офіцера, а годинник був міцно затиснутий у мертвій руці убитого. Одне з діамантових сердець, либонь, символізувало чиюсь тугу в якійсь Фрідландії чи Берліні, та коли Джим одружився з Міллі, то переконав, що амурні камінці вказують на їхні серця й стануть атрибутом незламної любові. Не встигла Міллі як належно оцінити це зворушливе зізнання, як їхня вічна любов розсипалася на друзки, і годинник повернувся в Джимову кишеню, в якій, мов в’язень, вказував на час, а не почуття.
Але Джиму Кулі подобалося демонструвати годинник, а тому майбутня розлука з механізмом уявлялася болючішою, аніж втрата Міллі; йому було так гірко, що, очікуючи більшого горя, напився заздалегідь. До вечора, ледве тримаючись на ногах, підбурений кпинами тутешніх хлопчаків, він доплентався до крамнички, власником якого був місцевий bijoutier[17]. Вийшов з неї володарем заставної квитанції та банкноти вартістю у дві тисячі франків, яка, як йому марилося, дорівнювала приблизно ста двадцяти доларам. Чортихаючись під носа, він потягнувся в напрямку площі.