Вел з радістю змінив тему розмови:
— І ви вважаєте, що краще сидіти тут, під сяйвом місяця.
— Я міркувала про помилки, — вони сіли поряд на парусинових стільцях. — Помилки... Ця тема хапає за душу найбільше. Жінки дуже рідко замислюються над погрішностями — вони готові забувати про них швидше, ніж чоловіки. Але вже якщо задумаються...
— І ви припустилися помилки?
Вона кивнула.
— Непоправної?
— Думаю, що так. Швидше за все. Саме про те я й думала-гадала, поки ви пропливали на човні.
— Може, я можу якось допомогти? — запропонував Вел. — Може, ваша помилка не така вже й жахлива?
— Ні, не можете, — сумно зітхнула дівчина. — Забудьмо про це. Ці роздуми мене надто втомили: краще вже розкажіть про те, як веселяться в Каннах.
Їхні погляди привабила низка таємничих й заманливих вогників на березі, великих іграшкових мурашників зі свічками всередині, що насправді були просторими фешенебельними готелями, осяяний ліхтарями баштовий годинник у Старому місті, затуманена пляма світла «Café de Paris»[19], загострені вікна вілл на невисоких пагорбах на тлі темного неба.
— Чим зараз всі вони зайняті? — прошепотіла панянка. — Схоже, там відбувається дещо дивовижне, але що саме — не знаю.
— Там все живе й дихає любов’ю, — тихо промовив Вел.
— Справді? — дівчина довго не відривала очей від берега, з дивним виразом на обличчі. — Тоді мені хочеться додому, в Америку. Тут любові забагато. Відправлюся додому завтра ж.
— Так ви боїтеся закохатися?
Дівчина похитала головою:
— Не те щоб. Просто тому... тому що для мене кохання тут немає.
— Для мене теж, — підхопив він. — Так сумно — таке славне місце, така ніжна ніч, а ми з того не маємо нічого.
Він спрямував на дівчину пильний погляд, натхненний і піднесено-романтичний, і вона злегка від нього відсунулася.
— Розкажіть мені більше про себе, — поспішно продовжила дівчина. — Якщо ви росіянин, то де навчилися так добре говорити англійською?
— Моя мати з Америки, — зізнався Вел. — Дідусь теж американець, так що вибору в неї не було.
— Так значить, ви теж американець!
— Ні, я росіянин, — з гідністю заперечив Вел.
Дівчина уважно подивилася на Вела, посміхнулася й вирішила не сперечатися.
— Ну добре, — примирливо мовила вона. — Втім, напевно, ім’я ваше — російське.
Але Вел не мав наміру називати своє ім’я. Ім’я — навіть прізвище Ростових — осквернило б цю ніч. Досить було їхніх тихих голосів, їхніх білявих у темряві облич — і тільки. Він не сумнівався — без всяких на те причин інтуїтивно відчуваючи, — що в душі в нього співає впевненість: ще трохи — і через годину, через хвилину він урочисто вступить світ романтичної любові.
Його ім’я не було реальністю, бо існувало те, що хвилювало серце.
— Ти — прекрасна, — несподівано випалив він.
— Чому ви так думаєте?
— Бо для жінок світло місяця — найправдивіше.
— Я у сяйві місяця гарно виглядаю?
— Кращих за вас у житті не зустрічав.
— Он воно як, — дівчина задумалася. — Звичайно ж, мені не слід було пускати вас на борт. Могла б здогадатися, про що ми станемо балакати — при такому сяйві. Але не можу ж я стирчати тут одна й цілу вічність витріщатися на берег. Я для цього надто молода. Як вважаєте, юна?
— Занадто юні, — з жаром підтвердив Вел.
Раптом обом почулася якась нова музика — зовсім поблизу: музика, яка, здавалося, підіймається з моря не далі як за сто ярдів від них.
— Чуєте? — вигукнула дівчина. — Це з «Міннегагу». Обід скінчився.
З хвилину обидва вслухалися мовчки.
— Дякую вам, — раптом вимовив Вел.
— За що?
Вел навряд чи розумів, що сказав ці слова вголос. Він відчував вдячність до неголосного соковитого звучання духових інструментів, яке доносив до нього бриз; до теплого моря, що бурмотіло невиразні скарги навколо носа яхти; до молочного сяйва зірок, що їх омивало: все це, як він відчував, підносило його вгору легше, ніж подих вітру.
— Як гарно, — прошепотіла дівчина.
— І що ми будемо з цим робити?
— А ми повинні щось із цим робити? Я думала, ми будемо просто сидіти та насолоджуватися...
— Ви цього не думали, — м’яко перебив її Вел. — Ви знаєте, що ми повинні щось із цим робити. Я хочу вас любити — і вас це втішить.
— Ні, не можу, — ледь чутно вимовила дівчина.
Вона спробувала засміятися, недбало кинути якусь дріб’язкову фразу, яка повернула б ситуацію в безпечну гавань випадкового флірту. Але було вже пізно. Вел розумів, що музика довершила розпочату місяцем справу.