Вел ненадовго зупинився біля «Café des Étrangers[20]», але тут же, підкоряючись якомусь пориву, перетнув вулицю й спустився до берега.
У гавані стояла на якорі дюжина яхт, вже красиво посріблених місяцем. Він бачив їх зранку, вже й читав надписи, викарбувані на бортах — за звичкою, вдаючись до такого вже три роки, суто механічно.
— Un beau soir[21]? — вимовив чийсь голос поруч із ним. Це був човняр, котрий частенько зустрічав тут Вела і раніше. — Мсьє вважає, що море чарівне?
— Так, дуже.
— Також так думаю. Але живеться тут добре лиш під час сезону, а в інші пори року — доволі сутужно. Хоч наступного тижня вдасться заробити. А платять мені тільки за те, що я тут чатую без діла з восьмої ранку до півночі.
— Що ж, зовсім непогано, — ввічливо погодився Вел.
— Наймає мене вдова, красуня з красунь, американка. Її яхта завжди стоїть тут на якорі всю другу половину квітня. Якщо «Корсар» прибуде завтра, буде рівно як три роки.
Вел не спав всю ніч — і не тому, що в голові мелькали думки про те, як вчинити, а тому, що старі почуття несподівано прокинулися й ожили. Звичайно ж, бачитися з нею він не повинен: де вже йому, бідному невдасі, від імені якого залишилася одна бліда тінь... але відтепер і назавжди знати, що про нього пам’ятають — хіба це не ощасливить його хоч трішки? Новина надала його власній пам’яті інший вимір — наділила її життєвістю, як це буває, коли дивитися на звичайне зображення через стереоскопічні окуляри. Новина вселила в нього впевненість у тому, що все це не було оманою: колись його вродою захопилася чарівна жінка й та ще й досі його не забула.
Наступного ранку, аби уникнути випадкової зустрічі на вулиці, Вел з’явився з валізою на вокзалі за годину до прибуття потяга й зайняв місце у вагоні третього класу.
Сидячи у вагоні, Вел помітив, що його ставлення до життя якось змінилося: всередині жевріла слабка, може й нездійсненна, надія, що добу тому була йому чужа. А що, коли в майбутньому знайдеться якийсь спосіб, завдяки якому йому вдасться організувати ще одну зустріч — коли він завзято працюватиме, пристрасно використовуватиме все, що кинула доля під ніс? Щонайменше Вел був знайомий із двома росіянами в Каннах, котрі, володіючи лиш спритністю й хорошими манерами, тепер на диво досягли успіху. Кров Морріса Хейзелтона застукала в його скронях, змусивши пригадати те, на що йому було байдуже: адже Морріс Хейзелтон, збудувавши доньці палац у Санкт-Петербурзі, теж не мав нічого за плечима.
Одночасно Вела захопив й інший порив — не такий дивовижний і не такий наполегливий, але, разом із тим, суто американський: ним опанувала цікавість. У випадку, коли він зможе — хоча б, коли життя коли-небудь складеться так, що зустріч із цією жінкою стане можливою, — принаймні ім’я її має дізнатися.
Вел схопився з місця, схвильовано повернув ручку дверцят — і вистрибнув із вагона. Кинувши валізу в камеру схову, він помчав в американське консульство.
— Зранку прибула яхта, — квапливо звернувся він до службовця, — американська яхта «Корсар». Мені потрібно дізнатися хто її власник.
— Хвилиночку, — відгукнувся службовець, кинувши на Вела дивний погляд. — Спробую з’ясувати.
Трохи згодом (Велу здалося — пройшла ціла вічність) службовець повернувся.
— Так, почекайте хвилиночку, — запинаючись, вимовив він. — Ми… здається, з’ясовуємо.
— Яхта прибула?
— О, так — все гаразд. Принаймні я так думаю. Будьте ласкаві, зачекайте трохи, присядьте в це крісло.
Пройшло ще десять хвилин, і Вел нетерпляче поглядав на годинника. Якщо вони не поквапляться, він не встигне на потяг. Молодик нервово сіпнувся, немов хотів скочити на ноги.
— Прошу вас, не хвилюйтеся, — заспокоїв його службовець, швидко глянувши на Вела зі своєї конторки. — Посидьте спокійно, будь ласка.