Вел витріщився на нього. Яка йому різниця, чи чекатиме він, чи ні?
— Я спізнюся на потяг, — нетерпляче пробелькотів він. — Вибачте, що спричинив вам стільки клопоту...
— Прошу вас, посидьте, будь ласка! Ми будемо тільки раді виконати свій обов’язок. Бачте, ми чекали на ваше звернення протягом… ох… вже трьох років.
Вел схопився з крісла й гнівно насунув капелюх на голову:
— Чому ж ви відразу мені про це не сказали?
— Тому що повинні були зв’язатися з нашим... з нашим клієнтом. Прошу вас, не йдіть! Вже — ах так, вже занадто пізно.
Вел обернувся. У дверному отворі, на тлі сонячного сяйва, виникла струнка жінка: її темні перелякані очі сяяли.
— Як...
Вел розкрив рот, але продовжити фразу не зміг. Жінка зробила крок до нього:
— Я… — вона безпомічно дивилася на нього, очі її були повні сліз. — Я просто хотіла з вами привітатися, — пробурмотіла вона. — Я три роки приїжджала сюди, тому що хотіла з вами привітатися.
Вел як і раніше не міг вимовити й слова.
— Могли б і відповісти, — нетерпляче кинула жінка. — Могли б і відповісти, а то я вже почала думати, що вас убили на війні, — вона звернулася до службовця: — Представте нас, будь ласка! Невже не бачите, що я не можу привітатися з людиною, коли ми не знаємо, як звертатися один до одного?
Зрозуміло, є всі підстави з недовірою ставитися до міжнародних шлюбів. Згідно з американською традицією, всі вони приречені на погану кінцівку, і ми звикли читати заголовки на кшталт наступних: «Пропоную Корону в Обмін на Справжню Американську Любов, Заявляє Герцогиня» або «Жебракові Графу Пред’явлено Звинувачення в катуванні жінки Родом з Толедо». Інші заголовки ніколи не публікуються — кому захотілося б прочитати наступне: «Замок — це Гніздо Кохання Стверджує Колишня Перша Красуня Джорджії» або «Герцог і Дочка М’ясного Магната святкують Золоте Весілля»?
Дотепер жодних заголовків про молоду пару Ростових не з’явилося. Князь Вел занадто зайнятий: він тримає парк таксомоторів сріблясто-місячного кольору, що користуються великим успіхом завдяки його незвичайним здібностям, і для інтерв’юерів у нього просто не знаходиться часу. Разом з жінкою вони залишають Нью-Йорк лиш раз на рік — та коли яхта «Корсар» всередині квітня вночі прибуває в гавань Канн, один із човнярів, як і раніше, радісно її вітає.
Сирітка Рагс Мартін-Джонс та Принц Уельський
Одного квітневого ранку в нью-йоркську гавань плавно прослизнув корабель «Маджестік». По дорозі понюхав місцеві буксири й пороми, що тяглися, мов черепахи, підморгнув якійсь молодій, кричущо розмальованій яхті й свистом пари наказав забратися зі шляху суднові, що перевозило худобу. Затим, мов огрядна леді, що хутко всідається на стілець, пристав до власного причалу й самовдоволено оголосив, що тільки-но прибув з Шербура й Саутгемптону, несучи на борту найкращих у світі людей.
Найкращі у світі люди стояли на палубі та ідіотично махали своїм бідним родичам, які тупцяли на пристані в очікуванні рукавичок із Парижа. Незабаром «Маджестік» за допомогою великого тобогана з’єднали з північноамериканським континентом, і корабель почав викидати з себе кращих людей світу, якими виявилися Глорія Свенсон[22], двоє закупників від «Лорд енд Тейлор», міністр фінансів із Граустарка з пропозицією консолідації боргу та африканський король, який всю зиму спав, мріючи доплисти до берега, і жахливо страждав від морської хвороби.
Коли на пристань хлинув потік пасажирів, фотографи захоплено заклацали затворами. Радісними криками зустріли пару носилок із двома жителями Середнього Заходу, які минулої ночі впилися до білої гарячки.
Палуба поступово спорожніла, але коли весь до останньої пляшки бенедиктин досяг берега, фотографи ще залишалися на своєму посту. Помічник капітана, котрий наглядав за висадкою, теж затримався біля підніжжя трапу, переводячи погляд то на годинник, то на палубу, немов важлива частина вантажу змушувала на себе очікувати. Нарешті спостерігачі на пірсі видихнули протяжне «А-а-а-х!»: З головної палуби рушила завершальна процесія.
Першими спускалися дві покоївки-француженки, що несли маленьких королівських собачок, за ними пробиралася наосліп група носіїв, з головою вкритих поклажею: пучками та букетами свіжих квітів. Далі ще одна покоївка вела дитину-сироту зі сумними очима, виразно французького походження, їм же дихав у спину другий помічник капітана, тягнучи за собою, до свого і їхнього незадоволення, трьох неврастенічних вовкодавів.
Пауза. Потім до поручнів вийшов капітан, сер Говард Джордж Вітчкрафт, а супроводжувала його пишна купа хутра — сріблясті лисиці.