Рагс Мартін-Джонс, провівши п’ять років в європейських столицях, повернулася в рідні краї!
Рагс Мартін-Джонс не була собакою. Вона була наполовину дівчиною, наполовину квіткою, і, обмінюючись рукостисканням з капітаном, сером Говардом Джорджем Вітчкрафтом, вона усміхнулася так широко, мовби почула найсучасніший, найсмішніший жарт на світі. Всі ті, хто не встиг ще покинути пірс, відчули у квітневому повітрі трепет цієї усмішки й обернулися подивитися.
Рагс Мартін Джонс повільно спустилася по трапу. Дорогий капелюшок, незбагненно експериментального фасону, щільно притиснута рука, так що куці пасма — зачіска хлопця чи каторжанина — даремно намагалися трохи потріпотіти під вітром гавані. Обличчя її навіювало думки про недоспані ночі перед вінчанням, поки вона легким порухом не вставила безглуздий монокль в ясне, сповнене голубизни й дитячості око. На кожному третьому-четвертому кроці монокль піддавався натиску довгих вій, і Рагс зі щасливим втомленим смішком переносила цей символ зарозумілості в інше око.
Бум! Причал прийняв її сто п’ять фунтів[23] ваги й мовби здригнувся під гнітом її краси. У двох-трьох носіїв запаморочилося в голові. Велика сентиментальна акула, що слідувала за кораблем, відчайдушно вистрибнула з води, щоб провести її останнім поглядом, і з розбитим серцем знову занурилася в глибину.
Рагс Мартін-Джонс повернулася додому.
На березі її не зустрічала рідня, з тієї простої причини, що з усієї її сім’ї нікого, крім неї, у живих не залишилося. У 1912 році її батьки разом потонули на «Титаніку», щоб ніколи в цьому світі не розлучатися, і ось весь спадок Мартін-Джонсів — сімдесят п’ять мільйонів — дістався дитині, якій не виповнилося ще й десяти. Таку ситуацію обиватель зазвичай характеризує як «і сміх, і гріх».
Рагс Мартін-Джонс (всі вже давно забули її справжнє ім’я) тепер знимкували зі всіх ракурсів. Монокль наполегливо випадав, вона невпинно усміхалася, позіхала й повертала його на місце, і тому жодного зображення не вийшло, коли не брати до уваги знятого на кінокамеру. На всіх фото, однак, був присутній гарний, схвильований юнак, який зустрічав її на причалі, — в його очах горів майже лютий вогонь любові. Звали його Джон М. Чеснат, він уже написав для «Амерікен мегезін» історію свого успіху; його безнадійне кохання до Рагс почалося з тієї ще пори, коли вона, мов припливи, підпала під вплив літнього місяця.
Вони вже віддалялися від пристані, коли Рагс усвідомила його присутність й кинула на нього байдужий погляд, мовби бачила його вперше.
— Рагс, — почав він, — Рагс…
— Джон М. Чеснат? — спитала вона, вивчаючи його поглядом.
— А хто ж іще! — зі злістю вигукнув він. — Хочеш удати, ніби ми не знайомі? Ніби ти не просила в листі, щоб я тебе зустрів?
Рагс розсміялася.
Поруч виник шофер, вона вивернулася з пальто, відкриваючи сукню у велику клітку, сіру та блакитну. Обтрусилася, як мокра пташка.
— Мені ще потрібно дещо вияснити з митницею, — зауважила вона з відсутнім виглядом.
— Мені теж треба вияснити, — схвильовано підхопив Чеснат, — а насамперед скажу, що за весь час твоєї відсутності я ні на мить не переставав тебе любити.
Рагс, простогнавши, зупинила його:
— Будь ласка! На борту було кілька молодих американців. Тема смертельно мені набридла.
— Господи! — скрикнув Чеснат. — Ти що ж, будеш рівняти мою любов з тим, що тобі наспівали на борту?
Він підвищив голос, перехожі, які йшли поруч, почали прислухатися.
— Ц-с! — застерегла його Форс. — Не треба циркових вистав. Якщо ти хочеш хоч зрідка зі мною бачитися, поки я тут, угамуй запал.
Але Джон М. Чеснат, судячи з усього, не керував своїм голосом.
— Але ж... — він ледь не зірвався на вереск. — Ти що, забула, що сказала мені в четвер п’ять років тому на цьому самому пірсі?
Половина пасажирів корабля стежила за цією сценою з причалу, групка інших підтягувалася від митниці, щоб теж подивитися.
— Джоне, — вона починала злитися. — Якщо ти ще раз підвищиш голос, у тебе буде не одна можливість охолонути — я вже про це подбаю. Я в «Рітц». Побачимося сьогодні ввечері, приходь.
— Але, Рагс, — хрипким голосом запротестував Джон. — Послухай. П’ять років тому…
Далі спостерігачам на причалі довелося насолодитися видовищем воістину рідкісним. Красива жінка в картатій, сірій з блакитним, сукні стрімко ступила вперед і вперлася руками в юнака, котрий зі схвильованим виглядом стояв поруч. Хлопець інстинктивно відсахнувся, але нога його не знайшла опори, він м’яко зіслизнув зі тридцятифутової висоти причалу й, зробивши не позбавлений грації поворот, гепнувся в річку Гудзон.