— Але ж люблю! Гадаю, у тебе не склалося хибне враження, судячи з цієї розмови, — Луелла вирішила, що Іді Карр бракує розуму. — Саме те, що я люблю Чарльза, й ускладнює все. Минулої ночі я заснула в сльозах: відчуваю, що ми повільно, проте впевнено пливемо до розлучення. Разом нас тримає тільки наша крихітка.
Іда Карр, яка прожила в шлюбі п’ять років, подивилася на подругу пильно, намагаючись визначити, чи подруга не прикидається, але гарні очі Луелли були серйозними й сумними.
— І чому ж так відбувається?
— Причин багато, — Луелла насупилася. — По-перше, їжа. Я погана господиня й не збираюся ставати хорошою. Ненавиджу замовляти продукти, ненавиджу бігати на кухню й перевіряти, чи чистий холодильник, ненавиджу прикидатися перед слугами, нібито цікавлюся їхньою роботою, бо їжа мене цікавить лише тоді, коли вона на столі. Бачиш, мене не вчили готувати, а тому до кухні плекаю такий інтерес, як... як, наприклад, до котельні. Для мене це всього лише машина, в якій я нічого не тямлю. Легко людям у книгах говорити: «Відвідай кулінарну школу» — але ж, Ідо, у реальному житті хіба хтось перевтілюється в абсолютну Hausfrau[25] — хіба в неї немає іншого виходу?
— Продовжуй, — запропонувала Іда, нічим не видаючи свого зацікавлення. — Розповідай далі.
— Ну, у результаті, у будинку панує хаос. Слуги звільняються щотижня. Якщо вони молоді й нічого не вміють, я не можу їх вимуштрувати й справа закінчується звільненням. Якщо ж вони досвідчені, їм не до смаку будинок, де господиню не хвилює скільки коштує спаржа. Тож вони собі йдуть, а нам часто доводиться харчуватися в ресторанах і готелях.
— Чарльз, напевно, від цього не в захваті.
— Його це дратує. Щиро кажучи, він ненавидить все, що люблю я. Не тішиться театром, оперою, танцями, коктейльними вечірками — інколи гадаю, що його бісять найпрекрасніші речі. Рік чи більше я просиділа вдома. Поки була вагітна, поки доглядала за Чаком, я нічого не мала проти. Але цього року я сказала Чарльзу відверто: «Я ще молода й хочу розважатися». Тоді ми стали виходити в люди, хотілося йому цього чи ні, — Луелла забарилася, задумавшись. — І мені так його шкода, Ідо, я просто не знаю, що робити, але коли ми закриємося вдома, то шкодуватиму себе. І скажу тобі ще одну правдиву річ: як на мене, хай краще він почувається нещасним, а не я.
Луелла не стільки розповідала, скільки думала вголос. Вона завжди вважала себе відкритою людиною. До заміжжя її постійно звеличували за любов до справедливості, тому жінка намагалася перенести цю чесноту в подружнє життя. Тож точка зору Чарльза була їй так само зрозумілою, як своя.
Коли б Луелла була жінкою першовідкривача, то, ймовірно, боролася б за існування пліч-о-пліч з чоловіком. Але тут, у Нью-Йорку, ніхто ні за що не боровся. Спокій і вільний час не доводилося завойовувати — і того й іншого в Луелли було в надлишку. Луелла, як і тисячі молоденьких нью-йоркських дружин, справді прагнула щось робити. Коли б мала трохи більше грошей і трохи менше любові чоловіка, вона б захопилася кіньми чи любовними інтрижками. І, навпаки, коли б сім’я її зубожіла, то надлишок енергії спрямувався б на сподівання й працю. Але становище Хемплів було проміжним. Вони належали до численного класу американців, які щоліта мандрують Європою й сміються, відчуваючи одночасно тугу й розчулення, над звичками, традиціями та способом життя інших країн, тому що своїх звичок, традицій і способу життя їхня країна не виробила. Клас цей виник завдяки батькам і матерям, які, либонь, жили б так само двісті років тому.
Година чаювання різко перейшла в передобідню годину.
Столики здебільшого спорожніли, замість суцільних, тіснуватих говірок зрідка лунали пронизливі голоси та віддалений, гучний сміх: в одному кутку офіціанти вже накривали столики до обіду білими скатертинами.
— Ми з Чарльзом діємо один одному на нерви, — в новоствореній тиші голос Луелли лунав із приголомшеною ясністю, і вона поспішно знизила тон. — Дрібнички. Він постійно потирає своє обличчя — за столом, у театрі, навіть у ліжку. Доводить мене до сказу, а коли починаєш злитися через такі дрібниці, значить, кінець не за горами, — вона замовкла і, напівобернувшись, натягнула собі на плечі легку хутряну накидку. — Сподіваюся, я не дуже тобі набридла, Ідо. Тільки про це й думаю, тому що сьогодні ввечері дещо планується. Я домовилася на сьогодні про зустріч, цікаву зустріч: вечеря після театру з деякими росіянами — співаки, чи танцюристи, щось таке, і Чарльз сказав, що не піде. Коли не хоче — піду сама. І на цьому крапка.
Луелла раптом оперлася ліктями на стіл, сховала очі в глянцевих рукавичках і заплакала — вперто й тихо заридала. Свідків поруч не було, втім Іда Карр обурилася, що перед тим товаришка не зняла рукавичок. Інакше можна було б втішити її, торкнувшись голої руки. Але, дивлячись на рукавички, важко було шкодувати жінку, яку так щедро обдарувала доля. Іді хотілося заспокоїти її, сказавши, що «все буде добре», що «все не так погано, як видається на перший погляд», але вона промовчала. Жінка не відчувала нічого, крім роздратування й неприязні.