У телефонній книзі Нью-Йорка номера подружжя Пойндекстер не виявилося, довідкова служба відмовилася його дати, але Хуанові вдалося отримати його, пославшись на ту ж колонку світської хроніки в «Бостон транскрипт». Він подзвонив із готелю.
— Місіс Гарно — вона зараз в місті? — запитав він, діючи за складеним планом. Якщо ім’я невідоме слузі, то той відповість, що номер набрано неправильно.
— Вибачте, а хто бажає з нею розмовляти?
Хуан зітхнув з полегшенням, серце повернулося на своє місце.
— Ох… друг.
— Безіменний?
— Еге ж.
— Хвильку.
Через хвилю слуга відповів.
Ні, міс Гарно немає в будинку, немає її і в місті, і приїзд її не очікується.
Розмова обірвалася.
Під вечір перед маєтком подружжя Пойндекстерів зупинилося таксі. Більш розкішного житла Хуан у житті не бачив: це був п’ятиповерховий будинок на розі П’ятої авеню, прикрашений хоч і натяком на крихітний сад, та свідчив про заможність власників у Нью-Йорку.
Візитної картки дворецькому Хуан не простягнув, та йому спало на гадку, що на нього очікували, оскільки відразу ж провели у вітальню. Коли, через кілька хвилин в горницю увійшла місіс Пойндекстер, вперше за останні п’ять днів Хуана торкнулася тінь невпевненості.
Місіс Пойндекстер було років тридцять п’ять, виглядала вона бездоганно — французи мають звичку говорити «bien soignée[29]». Невимовну чарівність її обличчя приперчувала ще одна риса, яку, за браком кращого слова, можна було б описати як почуття власної гідності. Та за гідністю вимальовувалося щось інше: не маючи й тіні жорсткої суворості, її обличчя, навпаки, виражало м’якість — гнучку й податливу — готову відскочити від будь-якого випаду долі, для того, щоб у потрібну хвилину належним чином затріумфувати над нею сповна. Сан-Хуан зрозумів, що, якщо й здогадка його про перебування Ноель в будинку справдиться, то доведеться зіткнутися із силою, про яку раніше не відав. Жінка ця, здається, мовби й не була американкою: їй притаманна була сила, якої американським жінкам бракувало, яка була їм непідвладною.
Жінка прийняла його з привітністю, яка, хоч і була значною мірою зовнішнім проявом, однак не приховувала у своїх надрах розгубленості. Трималася вона ідеально відсторонено, нічим і не виявляючи проблиск надії. Хуан ледь поборов у собі спокусу викласти на стіл усі свої карти.
— Доброго вечора.
Місіс Пойндекстер опустилася на тверде крісло посередині кімнати й, запропонувавши гостю м’яке крісло поблизу, спрямувала на нього очікувальний погляд.
— Місіс Пойндекстер, мені вкрай необхідно побачитися з міс Гарно. Зранку я вам телефонував, і мені повідомили, що її тут немає, — місіс Пойндекстер кивнула. — Проте мені відомо, що вона тут, — продовжував він рівним тоном. — І володію непереборним бажанням з нею побачитися. Думка про те, що її батько та матір можуть перешкодити мені в цьому — так, мовби я якось зганьбився — чи пак ви, місіс Пойндекстер, здатні стати на моєму шляху, — тут голос Хуана трохи підвищився, — абсолютно безглузда. Тепер не тисяча п’ятисотий рік — і навіть не тисяча дев’ятсот десятий.
Хуан замовк.
Місіс Пойндекстер витримала паузу — перевірити, чи Хуан закінчив промову. Потім заявила спокійно й прямо:
— Я абсолютно з вами згодна.
Окрім Ноель, думав Хуан, таких красунь він ніколи не бачив.
— Місіс Пойндекстер, — заговорив він знову, більш дружньо, — вибачте, якщо я здався вам грубим. У цьому питанні називали мене обридливим, і, може, якоюсь мірою це й правда. Може, всі бідняки, що закохані в заможних панянок, таки й обридливі. Але сталося так, що я більше не бідняк. А ще в мене є серйозні підстави вважати, що Ноель до мене небайдужа.
— Зрозуміло, — співчутливо відгукнулася місіс Пойндекстер. — Але я, звичайно ж, про все це й гадки не мала.
Знову обеззброєний її люб’язністю, Хуан розгубився. Потім відчув у собі приплив рішучості.
— То ви дозволите побачитися з нею? — прямо запитав він. — Чи ж наполягатимете на продовженні цього фарсу?
Місіс Пойндекстер дивилася на нього, немовби роздумуючи.