Ллуелін ще раз уважно перевірив брошурку.
— Мені подобається. Спробую взятися за універмаг.
— Що ж, у вашому розпорядженні місяць. Зовсім не заперечую, якщо нагорода дістанеться нашому офісу.
— Цього вам не обіцяю, — Ллуелін ще раз побіжно переглянув умови, поки Гарнет стежив за ним із непідробним зацікавленням.
— До речі, Ллуеліне, — раптом запитав він, — як ви вбиваєте час?
— Про що ви, сер?
— Вечорами. І у вихідні дні. Між людьми буваєте?
Ллуелін завагався:
— Е-е... зараз ні — не дуже часто.
— Знаєш, не варто стільки себе катувати пустопорожніми думками.
— Я не катуюся.
Містер Гарнет акуратно прибрав окуляри в футляр.
— Люсі теж багато не думає, — несподівано відповів. — Її батько зізнався, що вона намагається привести життя до норми.
Закралася мовчанка.
— Я радий, — тьмяним голосом відгукнувся Ллуелін.
— Вам слід пам’ятати, що ви тепер вільні як вітер, — сказав Гарнет. — Нема чого себе даремно мучити та впадати в розпач. Батьки Люсі заохочують її влаштовувати вечірки та ходити на танці — тобто займатися тим, чим і раніше...
— Поки не замайорить Рудольф Рассендейл[30], — похмуро вставив Ллуелін і вказав на брошуру: — Я це візьму з собою, містере Гарнете?
— Так, звичайно, — жестом роботодавець дав знати підлеглому, що той може йти. — Передайте містерові Карсону, що поки звільняю вас від роботи над заміським клубом.
— Я теж це завершу, — квапливо вставив Ллуелін. — Власне кажучи... — тут він прикусив язика, позаяк збирався додати, що займається цим проєктом сам.
— Що?
— Ні, нічого, сер. Красно дякую.
Ллуелін подався з кабінету: нові можливості приносили натхнення, а останні новини про Люсі — полегшення. Судячи зі слів містера Гарнета, Люсі увійшла у звичну колію; можливо, її життя не так вже й непоправно зруйноване. Якщо до неї навідуються візитери, залицяльники супроводжують на танці — значить, знайдуться й ті, хто про неї піклуватимуться. Підсвідомо Ллуелін перейнявся до них співчуттям: коли б вони знали, що тримають скриньку Пандори; що вирішення справ з нею — неможливе, та що там, навіть перемовин немає. Згадавши безрадісні тижні, проведені з Люсі, Ллуелін затремтів, мовби в пам’яті воскресив нічне жахіття.
Увечері вдома юнак розробив кілька пробних ескізів. Засидівся допізна: поставлене завдання збурило уяву, але наступного ранку плоди власної праці здалися йому вимученими та претензійними — дизайн чайної, та й годі. Ллуелін надряпав поверх креслення слова «Середньовічна м’ясна лавка: Зразок антисанітарії», порвав його на дрібні шматки й жбурнув у сміттєвий кошик.
Першу половину серпня Ллуелін продовжував роботу над проєктом заміського клубу — з надією, що до кінця призначеного терміну прилив натхнення змусить його приступити до реалізації власного задуму. Та одного дня трапилася подія, якої всім єством боявся: повертаючись додому по Чеснат-стріт, він несподівано зіткнувся з Люсі.
Була десь п’ята година — той час, коли вулиці особливо тяжіють людьми. Раптом у вирі натовпу їхні обличчя зустрілися, постаті нестримно понеслися вперед пліч-о-пліч, мовби доля найняла на службу всі ці кипучі маси, аби звести їх двох впритул.
— Це ти, Люсі? — вигукнув він, мимовільно знімаючи капелюха.
Дівчина вибалушила очі від здивування. Жінка, нав’ючена клунками, штовхнула Люсі, і з рук вилетіла сумочка.
— Дякую велике! — мовила вона, коли колишній чоловік нахилився за сумочкою. Голос її звучав глухо та напружено. — Дуже добре. Давай її сюди. Мене чекає авто поблизу.
Їхні очі на мить зустрілися: обидва дивилися холодно та відсторонено, і Ллуеліну виразно пригадалося, як вони розлучалися — ось так же стоячи навпроти один одного, киплячи від лютої ненависті.
— Ти впевнена, що моя допомога тобі не потрібна?
— Впевнена. Наш автомобіль стоїть на узбіччі.
Люсі попрощалася з ним недбалим кивком. Ллуелін мигцем побачив незнайомий лімузин та чоловіка-коротуна років сорока, який допоміг Люсі влаштуватися на сидінні.
Крокуючи додому, Ллуелін вперше за останні тижні відчував злість, хвилювання, розгубленість. Завтра ж має виїхати звідси. Він ще не дозрів для подібних випадкових зустрічей: рани, що нанесла Люсі, досі не загоїлися й тепер кровоточили.
— Мале стерво! — запекло говорив собі під ніс. — Мале егоїстичне стерво! Думала, буцім я, мовби нічого не трапилося, жадав провести її вуличкою. Ще сміє гадати, мовби я з такого отруйного тіста, як вона.
Ллуеліну відчайдушно захотілося дати їй ляпанців, покарати її, мов якусь неслухняну дитину. Аж до вечері він походжав по кімнаті з кутка в куток, перебираючи в пам’яті всі ті марні й безглузді сутички, докори, гнівні прокльони, з яких складалося їхнє недовге подружнє життя. Відновлював до дрібниць кожну сварку: починалася вона з якоїсь сущої нісенітниці, крики доходили мало не до істерики, що в рятівній знемозі кидала їх в обійми один одного. Короткий перепочинок — затим безсенсова й приречена битва індивідів знову.
30
Рудольф Рассендейл — герой роману англійського письменника Ентоні Хоупа (1863—1933) «В’язень Зенди» (1894).