Выбрать главу

— Боїшся? — телепатувала вона йому.

— Бо ходжу сюди зі своїми роздумами? — Він завагався на мить. — Авжеж, боюся. Для Роду це останній шанс. Якщо мене спіткає невдача…

— Ти за себе боїшся?

Рой глянув на неї здивовано, і Вендин потік думок захвилювався від почуття непристойності, якої вона припустилася.

— Я б хотіла, щоб замість тебе послали мене.

— Гадаєш, ти краще справишся із завданням?

— Та ні ж бо. Але якби зазнати невдачі і… і не повернутися довелося мені, для Роду це була б менша втрата.

— Втрата однакова, — флегматично відказав Рой. — Ідеться про виживання Роду.

Думки про загрозу для Роду нараз відійшли у Венди кудись на задній план, якщо вона взагалі переймалася нею. Вона зітхнула:

— На тебе чекає дуже довга подорож.

— Он як? — Рой посміхнувся. — Ти знаєш, куди мене посилають?

Венда завагалася. Не бажаючи видатися йому недотепою, відповіла стримано:

— Ходять чутки, що до Першого Ступеня.

Коли вона була ще мала і переходи обігрівалися навіть за межами міста, її водила туди дитяча цікавість. Одного разу, забрівши так далеко, що вже почала хапати дрижаки, вона натрапила на широкий коридор, який навкоси вів кудись угору. В ту ж мить його щільно й наглухо перекрила велетенська захисна стіна.

По той бік стіни нагорі, як вона довідалася значно пізніше, був Сімдесят Дев’ятий Ступінь, над ним — Сімдесят Восьмий і т. д.

— Ми збираємося перейти за Перший Ступінь, Вендо.

— Але ж за Першим Ступенем нічого немає.

— Ти маєш рацію. Нічого. Тверда субстанція планети закінчується.

— А що ж може бути іще? З нічого нічого й не матимеш. Ти говориш про повітря?

— Ні, про повну порожнечу. Вакуум. Адже ти знаєш, що таке вакуум?

— Звичайно, знаю. Але щоб був вакуум, треба викачати повітря й підтримувати герметичність.

— Цим займається Технічна Обслуга. Проте за Першим Ступенем вакуум безмежний.

Венда замислилася.

— Чи там коли-небудь хтось побував?

— Певна річ, ні. Однак у нас є інформація.

— А якщо вона помилкова?

— Це виключено. Ти знаєш, яку відстань мені доведеться подолати?

Вендин потік думок засвідчив цілковите невігластво.

— Сподіваюся, тобі відома швидкість світла, — вів далі Рой.

— Ще б пак, — вона пожвавилася. Ту сакраментальну цифру знали навіть діти. — За одну секунду світло проходить довжину печери туди й назад дев’ятсот п’ятдесят чотири рази.

— Так от, ту відстань, куди мене посилають, світло пройшло б за десять років.

— Ти кепкуєш з мене. Хочеш налякати.

— Чого це має тебе лякати? — Рой підвівся. — Ну, щось я тут засидівся…

Він простяг їй одну з своїх шести хапальних кінцівок на знак безособової приязні. Скоряючись неусвідомленому імпульсові, Венда міцно стиснула її у своїй, не відпускаючи Роя від себе.

Нараз їй стало моторошно. А як Рой прозондує її думки глибше розмовного рівня і з огидою назавжди відмовиться з нею зустрічатися? Він може навіть виказати її, доповісти про її поводження. Та зрештою вона заспокоїлася. Рой поводився природно, не сприймав усе так хворобливо, як вона. Хоч би там що, він ніколи не дозволив би собі проникнути у свідомість друга глибше від розмовного рівня.

Проводжаючи Роя поглядом, Венда милувалася ним. Які в нього рівні та дужі хапальні кінцівки, чутливі вусики густі й ніжні, а таких чарівних опалових зорових аналізаторів вона досі ні в кого не бачила.

3

Лаура вмостилася в кріслі. Яке воно м’яке, як зручно влаштоване! Як приємно й затишно в салоні літака — зовні він зовсім не такий, відлякує якимось нелюдським, холодним сріблястим полиском.

Плетена люлька з дашком лежала поруч на сусідньому сидінні. Лаура зазирнула нишком за покривальце, поправила мереживний чепчик. Волтер спав. Кругленьке личко світилося ніжною дитинною чистотою, а повіки прикривали очі, немов двійко торочкуватих півмісяців.

Обережно, з безмежною ніжністю мати зібрала йому під чепчик рудявий чубчик, що був розметався по лобі.

Скоро вже час годувати Волтера, і вона сподівалася, що незвичне оточення не відволікатиме малюка від їди. Стюардеса була дуже послужлива. Вона навіть поставила Волтерові пляшечки у невеличкий холодильник. Подумати тільки, навіть холодильник! У поглядах пасажирів, що сиділи по той бік проходу, Лаура вгадувала бажання завести розмову, був би тільки привід. Така нагода трапилася, коли вона взяла з люльки рожевощокого Волтера, загорнутого, немов кокон, у білосніжні пелюшки, і поклала собі на коліна.