Мені жаль було дівчину. Наша прогулянка помітно втомила її. З обличчя її зник рум’янець, під очима лягли темні тіні.
На наше щастя, тільки ми підвелись, як показався автобус з причепом. Ми підняли руки, і шофер спинив машину. Знайшлося якраз три вільні місця: двоє в моторному автобусі, третє — в причепному. Ярослав і Ліда зайняли два передніх, а я поліз у причіп і, пробравшись на задню лаву, сів біля віконця. Умощуючись, я ненароком штовхнув пасажира, що там дрімав. Він прокинувся, подивився на мене і простяг руку.
— Здрастуйте, Олексо Мартиновичу, — почув я знайомий голос.
То був лікар Барабаш. В цей час шофер натиснув на сирену, дав газ, і автобус рушив далі.
ВИКРИТТЯ ЛІКАРСЬКОЇ ТАЄМНИЦІ
Стомлений подорожуванням у горах, я швидко заснув, поринаючи у світ скелястих прірв, водопадів, горбів і річок. Спав, мабуть, міцно, але серед ночі мене розбудив стук у двері. Я прокинувся і одночасно з тим стуком почув поспішні кроки в коридорі. Здавалося, хтось швидко біг. Десь стукнули двері. В готелі наче була якась метушня.
“Чи не нова катастрофа?” — майнула думка.
Схопився з ліжка і, навіть не засвічуючи електрики, відчинив двері. На порозі стояв Аркадій Михайлович.
— Голубе, будь ласка, вийдіть на хвилинку, — попросив він.
— Що трапилось? — спитав я.
— Несподівано Ліда захворіла. Треба комусь податися до аптеки.
Повз нас пробігла покоївка з якимись пляшками в руках.
— Зараз буде гаряча вода! — кинула вона на бігу професорові.
— А лікаря викликали?
— Біля неї Барабаш, — відповів старий.
Я швиденько взувся, накинув поверх піжами пальто і готовий був бігти. Аркадій Михайлович сунув мені в руку рецепти і наказав просити в аптеці, щоб ліки видали негайно.
— Що ж у неї таке? — спитав я, виходячи з кімнати.
— Приступ сильного болю… Потім розкажу. Біжіть. Ви знаєте, де аптека?
— Знаю, — відповів я і, не затримуючись, вискочив на вулицю.
Аптека була недалеко. Там мене ждав уже черговий фармацевт, якого розбудив телефонний дзвінок Аркадія Михайловича.
Хвилин через двадцять я повертався з якимись ампулами, краплями і електричною грілкою.
“Що сталося з Лідою? — думав я. — Чи не отруїлась вона чим? А може, цей приступ має якесь відношення до діабету?”
Я чув, що при діабеті буває кома,[22] але уявлення про неї мав дуже неясне. Знав лише, що кома призводить до смерті.
Аркадій Михайлович забрав медикаменти і попросив мене посидіти в коридорі біля кімнати, що її займала Ліда.
— Не треба турбувати хзорої, — сказав він і зник за дверима.
Через кілька хвилин професор вийшов і сказав, що хвора в забутті.
— Аркадію Михайловичу, та скажіть же, що з нею, — благав я старого.
— Ох, голубе, я й сам до пуття не знаю. Бачив тільки, що Барабаш дуже схвильований.
— А коли та як ви дізналися? Хто вас покликав?
— Вона сама подзвонила черговій покоївці й попросила покликати мене. Коли я прийшов, Ліді було дуже погано, і я негайно сповістив Барабаша. А потім збудив кастеляншу та вас.
В цей час у коридор вийшов блідий і стурбований Барабаш. Він попрохав нас зв’язати його телефоном з начальником дільниці. Я зараз же подзвонив на квартиру до Кротова. Барабаш, узявши трубку, почав благати начальника дільниці, щоб він допоміг замовити експресний літак, щоб перевезти хвору до Іркутська.
Почувши це, я скам’янів. Ясно, становище Ліди було надзвичайно важке.
Барабаш, як видно було з розмови, договорився з Кротовим.
Через кілька хвилин подзвонили з аеродрому і сповістили, що літак зможе вилетіти через дві з половиною години. Це повідомлення прийняв уже я і негайно переказав його Аркадію Михайловичу. Професор подзвонив у гараж і викликав санітарну машину. Барабаш з кимось розмовляв по телефону, прохаючи прислати медичну сестру, яка б разом з ним супроводила хвору.
В коридорі з’явився Макаренко. Не знаю, хто його збудив і сповістив про тяжку новину. Він підійшов до нас і тільки хотів щось спитати, як з кімнати вийшов Барабаш.
— Можна мені зайти? — звернувся він до лікаря.
— Ні, не треба, — відповів Барабаш. — Вона зараз непритомна.
Макаренко мовчки дивився на лікаря, немов щось зважуючи, а потім тихо спитав:
— Що з нею?
— Те, що я передбачав.
Інженер рвонувся вперед, але одразу ж втратив енергію і розгублено промовив, наче когось питаючи:
— Невже це не помилка?
— Як би я хотів, щоб це була помилка! — з болем у голосі відказав лікар.
Ярослав повільно ступнув кілька кроків до вікна і, спершись рукою на підвіконня, завмер. Він виглядав уже не таким молодим, як я звик його вважати. Це була людина в розквіті своїх сил, людина непомірної волі, про що свідчили риси обличчя, але зараз прибита важким, надзвичайним горем.