— Будемо цінувати його скромність, — сказав я хлопцеві.
— Ой, посміюсь з нього, як повернемось до Іркутська, — заляскав долонями Тарас.
Коли інженер повернувся, ми нічого йому не сказали.
В цей час до нас під’їхала електродрезина. Нарешті шофер пробрався сюди.
Була вже перша година ночі. Щойно стала до роботи нова зміна робітників, і наш чичероне[15] правильно зауважив, що вже час їхати спати.
Тарас пропонував ночувати в підземеллі, але Самборський не погоджувався, посилаючись на те, що тут немає тих вигід і комфорту, якими він хотів нас забезпечити на поверхні, в шахтарському будинку.
Назад їхали ще швидше, бо дрезина стала на рейки і котилася слідом за довгим поїздом з породою, що мчав із швидкістю не менш як сімдесят кілометрів на годину. Вітер обвівав нам обличчя, чорні тіні вагончиків бігли попереду. Скеляста стеля, мов прірва, перевернута догори дном, нависала над нами. З гуркотом і брязкотом проносились зустрічні поїзди порожніх вагонеток. З’являлись і враз зникали глибокі темні вибої у стінах тунелю, здаючись шляхами в таємниче підземне царство.
Тарас стомився, його голова сповзла мені на плече, і, коли дрезина зупинилась біля підіймальної кліті, хлопчина вже міцно спав.
— А знаєте, що Макаренко його забрати хоче від Аркадія Михайловича до себе на цю зиму? — сказав я Самборському. — Жалівся мені старий. Не хоче відпускати Тараса. А хлопець, здається, згоден.
— Ну? — незадоволено промовив інженер. — Цього не слід робити. Ви підтримуйте Аркадія Михайловича й допоможіть умовити Тараса.
— Ви проти? Чому?
— Я думаю, що скоро й Макаренко відмовиться. Йому буде не до цього.
— А що?
— У нього будуть великі неприємності.
— Що ж таке?
— От почуєте. Наробив він дурниць, а може, й гірше. Та незабаром самі довідаєтесь. Я поки що нічого не казатиму.
Видно, Самборський був незадоволений, що й це сказав, але з його характером тримати щось в секреті було важко, бо він таки любив поговорити.
Ми ледве розбудили Тараса, але, опинившись на поверхні, він тримався бадьоро і з великим апетитом повечеряв. Ще й насмішив мене, бо, п’ючи чай, почав приставати до Самборського з запитаннями.
— Чого ви нічого не придумаєте?
— Тобто?
— Ну, от машину яку-небудь.
— Яку машину?
— От таку, як літостат, скажімо… наприклад, С-16 або С-20. Знаю я хіба, як воно там зветься.
Інженер стрепенувся, хотів щось відповісти, але тільки підозріло глянув на мене, покрутив головою і все ж не сказав, що конструктор літостата він.
Тарасові це дуже подобалось, і щоразу, коли Самборський не дивився на нього, він лукаво мені підморгував.
Коли йшли спати, до мене звернувся черговий по Будинку шахтаря:
— Товаришу, вас розшукував наш палеонтолог.[16] Просив, щоб ви завтра вранці нікуди не тікали, він буде у вас.
— А він уже приїхав? — спитав Самборський.
— Зараз же після того, як ви спустились в шахту.
— Хто це? — спитав я.
— Ваш старий знайомий, Догадов. Знаєте?
— Аякже. Тільки чого це він палеонтолог?
— Почав працювати з Макухою. Пригадуєте географа Макуху? Так той географ завідує у нас картографічним управлінням і, мабуть, має багатопільного часу, бо займається чим завгодно, в тому числі й палеонтологією. Догадов, як виявляється, спеціаліст у цій справі. Ентузіаст страшенний.
Мені було приємно почути про старого знайомого. І я сказав, що завтра вранці нікуди не втечу, чекатиму на нього.
Хвилин через двадцять я вже спав і бачив уві сні чудернацькі машини, що продиралися до центра землі.
8. СТАРИЙ ПРИЯТЕЛЬ
Він розбудив мене спозаранку, міцно обняв і багато шумів. Виглядав тим. самим Догадовим, що й колись, лише змінив краги на чоботи і носив окуляри. У нього було мільйон і одне запитання. Він мусив розповісти мені десять тисяч історій, що мали зацікавити журналіста.
— Тихше, — попросив я його. — Не розбудіть Тараса і Самборського.
— Пробачте, пробачте. Тільки ж, друже, я мушу через дві години вирушати на Схід, на Забайкалля. Там, в районі шахти 925, на великій глибині знайдено кістки допотопних тварин. Виняткова знахідка! Ви розумієте, що всі світові вчені оближуться, коли дізнаються.
— Я ніколи не підозрював, що ви маєте нахил до такої сухої науки.
— Ну й сказали…
— Тс-с… Тихше. Ходімо звідси.
— Ходімо, ходімо, — враз погодився він і тихенько, навшпиньках підійшов до дверей.
Захопивши свій одяг, я рушив за ним, вирішивши одягтися в коридорі.