— А в бузку тьохкають соловейки, — додав Тарас, перебиваючи професора.
— Ти, Тарасе, скептик, — обурився ботанік.
— Ні, я кажу цілком серйозно. Чому не можна населити підзехмні сади птахами? Буде ж веселіше. Можна навіть вулики з бджолами поставити.
Аркадій Михайлович засміявся. Очевидно, він відчув у словах хлопця віру в ці фантастичні задуми.
— Я й сам уже думав, — сказав професор, — розширити межі біосфери,[18] завоювавши для неї підземні глибини, створивши, так би мовити, спідній поверх для рослинності. Мені вже снилися підземні поля й ліси. Але поки що зробимо першу спробу на глибинних станціях нашого тунелю.
Сніданок минав за жвавою розмовою про те, які дерева, квіти і трави треба насаджувати в підземеллях Глибинного шляху між Москвою та Далеким Сходом. Ми обговорювали, коли яке дерево або квіти цвістимуть і які на смак будуть фрукти з підземних садів.
— Посадимо там суниці й полуниці, — запевняв Тарас, — і варитимемо з них варення.
— Або будемо їсти їх з сметаною та цукром, — висловив я свій смак.
— А варення обов’язково варитимемо, — настоював хлопчик. — Мені головне — пінка. Дуже люблю. Знаєте, пінка, коли варять варення. Я тоді з блюдечком так і пантрую.
— Ну, пінку ще треба довгенько ждати, — сміявся ботанік, слухаючи Тараса.
— А як же я тепер, коли ви на службі, Аркадію Михайловичу? — спитав хлопчик.
— Ти? Теж на службі. Про твоє призначення також підписано наказ.
— І мене не спитали?
— Я думав, що ти не будеш заперечувати.
— Звичайно, ні. Значить, я став на службу. Перший раз у житті. Дуже радий. А скажіть, гроші мені виплачуватимуть?
— Обов’язково. Сто карбованців на місяць.
— Цього, здається, мало, Аркадію Михайловичу.
— Досить з тебе на перший раз.
Тарас помовчав, а потім знов звернувся до професора:
— Аркадію Михайловичу, знаєте що?.. Якби нам дали автомобіль, то… я б відмовився від зарплати.
— Ач чого захотів. А чому ти не поцікавишся, що повинен робити?
— Як не цікавлюся? Я дуже цікавлюся, Аркадію Михайловичу. — Тарас підійшов до професора і набрав серйозного, поважного вигляду. — Скажіть, що ми повинні робити?
Ми з професором зареготали, дивлячись на лукаву фізіономію хлопця.
— Жулик ти, Тарасе!
— Аркадію Михайловичу, я знаю, — скрикнув Тарас і теж зареготав так дзвінко, що в сонячній веселій кімнаті стало ще веселіше. — Мене призначено вашим головним помічником.
— Трохи не вгадав. Секретарем.
— Так секретар і є головним помічником.
— Ну, гаразд. Кінчай-но снідати, бо сьогодні ми вирушаємо в дальні мандри.
— Ви на сесії Ради не будете? — спитав я.
— Я приїду на кінець, щоб виступити з своїм планом озеленення.
— А куди ви їдете?
— Сьогодні ми вилітаємо з Тарасом на Забайкалля. Там же найглибша на Глибинному шляху шахта номер дев’ятсот двадцять п’ять. її глибина півтора кілометра. На тій глибині будується великий підземний вокзал. Ярослав рекомендував їхати туди. Він дав мені листа до інженера Кротова. Я хочу почати справу з озелененням негайно.
— Я біжу в номер, — сказав Тарас, коли закінчив сніданок.
— Біжи пакуй чемодан. Зараз і я прийду, — відповів йому Довгалюк.
Коли хлопчик пішов, професор, провівши його очима, звернувся до мене:
— Чудесний хлопчисько. В ньому якось хороше поєднується серйозність і легковажність. Хотів би я, щоб він провів ближчі роки недалеко від мене.
Потім помовчав і спитав:
— Ви не бачили Ярослава?
Я сказав, що бачив, і переказав відповідь Макаренка.
— Ну от… Може передумає… На сесії я обов’язково буду, тільки трохи спізнюся.
Повертаючись до своїх кімнат, ми зустріли в коридорі Тараса.
— Аркадію Михайловичу, — підійшов він до професора, — ви знаєте, коли я проходив вестибюлем, то побачив людину, що уважно на мене глянула. Мені здалося, ніби я десь бачив того чоловіка. Хотів навіть поздоровкатися, а потім думаю, може, я з ним десь посварився в трамваї чи що, і він мені запам’ятався. Тепер згадав, хто це. Ви його не бачили?
18
Біосфера — область поширення життя на земній кулі, тобто населена організмами поверхня суші з її водами, товща морів і океанів.