Вона зробила глибокий вдих і видихнула, прибираючи волосся з очей.
— По-друге, — сказала вона вже спокійніше, стриманіше, — був інцидент навесні. Уже не флірт, а агресія. Марк мав виставити Ліну зі свого класу, бо вона була агресивна й поводилася непристойно: лаялася під час обговорення тексту, який вони вивчали.
Вона подивилася у свої записи:
— По-моєму, це була «Лоліта».
Вона підняла брову.
— Ну, це… цікаво, — сказала я.
— Дуже. Я навіть можу припустити, звідки вона взяла ідею для цих звинувачень, — сказала Гелен; такого мені зовсім на думку не спадало.
Увечері я поїхала до свого тимчасового житла. Будинок здавався значно самотнішим у ранніх сутінках, і світлі буки навколо стояли, мов примари, річка вже булькотіла не весело, а наче загрозливо. Береги річки й пагорб навпроти були порожні. Якщо гукнеш — ніхто не почує. Коли я пробігала повз це місце зранку, я бачила мирну ідилію. Тепер мені пригадувалася радше покинута хатина із сотень фільмів жахів.
Я відімкнула двері й швидко роззирнулася, щосили намагаючись не шукати кров на стінах. Але місце було акуратним, із терпким запахом якогось цитрусового засобу для прибирання, камін почищений, поряд — акуратна купка дрів. Там було не так уже багато всякого, це була скоріше хатина, ніж будинок: лише дві кімнати — вітальня із кухнею типу камбуза при ній і спальня з невеликим двоспальним ліжком, чисті простирадла й ковдри, стосом складені на матраці.
Я відчинила вікно й двері, щоб позбутися штучного лимонного запаху, відкрила одне пиво, яким запаслася у кооперативній крамничці дорогою з горба, і сіла на ґанку, дивлячись, як золотиться і бронзовіє папороть на пагорбі навпроти у призахідному сонці. Тіні видовжились, а моя самота стала великою самотністю, і я потяглася до телефона, не впевнена, кому ж зателефонувати. І тут я зрозуміла, — ну звичайно! — що зв’язку немає. Я встала й почала ходити туди-сюди, рухаючи мобілкою в повітрі — нічого, нічого, нічого, аж доки я вийшла на самий берег річки, де з’явилося дві поділки. Я трохи постояла там, вода майже торкалася пальців моїх ніг, подивилася, як чорна річка біжить повз мене, швидка й неглибока. Мені все вчувався якийсь сміх, але це була просто вода, що прудко мчала між камінням.
Засинала я страшенно довго, і коли прокинулася раптово, немов у гарячці, темрява стояла непроглядна, чорнильна, так що навіть руку перед обличчям не було видно. Щось розбудило мене, я була впевнена. Якийсь звук? Так, кашель.
Я потяглася за телефоном, і він упав з тумбочки — цей удар пролунав у тиші моторошно гучно. Я шукала його навпомацки, охоплена раптовим страхом, певна, що якщо ввімкну світло — то побачу когось у кімнаті. З дерев за хатою мені почувся погук сови, а потім знову хтось кашлянув. Моє серце забилося дуже швидко, я по-дурному боялася відсунути завісу над моїм ліжком: а раптом там, по той бік скла, на мене дивиться чиєсь обличчя?
Чиє обличчя це мало бути? Енн Ворд? Її чоловіка? Сміхота. Бурмочучи собі під ніс щось заспокійливе, я ввімкнула світло й відсунула штору. Нічого, нікого. Це очевидно. Я вилізла з ліжка, вдягла спортивні штани, легкий светр і пішла на кухню. Я вирішила заварити собі чаю, але передумала, коли знайшла в кухонній шафі почату пляшку віскі «Talisker». Я налила собі приблизно на два пальці й швидко випила. Я взула кросівки, сунула в кишеню телефон, схопила ліхтарик зі столу й відчинила передні двері.
Батарейки в ліхтарику, мабуть, уже сідали. Промінь був слабким, сягав не більше ніж шість-сім футів[4] переді мною. До того ж темрява була повна. Я опустила ліхтарика, щоб освітити землю перед собою, і вийшла в ніч.
На траві лежала важка роса. Через кілька кроків мої кросівки й штани промокли наскрізь. Я повільно обійшла навколо будинку, спостерігаючи, як промінь танцює, висвітлюючи сріблясту кору буків — когорту блідих привидів. Повітря було м’яке й прохолодне, у вітрі відчувався поцілунок дощу. Я знову почула сову, тихий клекіт річки, і ритмічне квакання ропухи. Обійшовши, я пішла до берега. Тут квакання раптово стихло, і я знову почула ніби кашель. Він лунав не зовсім поруч, а з пагорба, десь з-за річки, і тепер уже менше скидався на кашель. Радше на бекання. Вівця.
Відчувши себе теж трохи вівцею, я повернулася до хати, налила собі ще чарку віскі й витягла з торби рукопис Нел Ебботт. Умостилася в кріслі у вітальні й почала читати.
Затон Утоплениць