Я відчувала, що Гендерсон за мною стежить, чекає, що я скажу. Я хотіла б знайти спосіб сказати це, змусити його побачити, що вона тішилася не тільки ним, а й владою над ним. Я хотіла б мати можливість сказати йому оце, щоб стерти цей погляд з його обличчя: от, мовляв, я знав її, а ти не знала, по-справжньому не знала! Але я не могла знайти слів у той момент, та й у будь-якому випадку це було б не все, бо ніхто не міг заперечувати, що вона кохала його.
У мене защемило за очима — такий різкий біль — і стало зрозуміло, що я зараз знову заплачу, і я подивилася на землю, бо не хотіла, щоб він бачив сльози в моїх очах — і тут побачила, що на землі, прямо між моїми черевиками, лежить цвях. Довгий такий, три-чотири дюйми[6], не менше. Я поворухнула ногою, щоб зачепити головку, і натиснула на неї, щоб піднявся другий кінець.
— Ти просто ревнувала, Ліно, — сказав Гендерсон. — Це правда, чи не так? Ти завжди ревнувала. Я думаю, що ти ревнувала нас обох, чи не так? Мене, тому що вона вибрала мене, а її, тому що я вибрав її. А ти не була нікому з нас потрібна. Отже, ти хотіла, щоб ми поплатилися. Ти і твоя мати, ви…
Я дозволила йому поговорити, не спиняла його словесний пронос, і навіть не переймалася тим, що він був геть неправий, бо я тільки й могла зосередитися, що на тому цвяхові, який я підіймала ногою. Я сунула руку під стіл. Марк замовк.
— Вам не можна було бути з нею взагалі, — сказала я. Я дивилася за його спину, через плече, намагаючись відвернути його увагу. — Ви це знаєте. Ви повинні знати, що…
— Вона кохала мене, а я кохав її без тями.
— Ви — дорослий! — сказала я, і далі дивлячись йому за спину, і це допомогло — на мить він озирнувся через плече, і я швидко спустила руку до землі, витягнувши пальці. Із холодним металом у руках я випросталася, приготувалася.
— Невже ви думаєте, це важливо, що саме ви відчували до неї? Ви були її учителем. Ви, блядь, старші за неї удвічі. Саме ви мали вчинити як слід!
— Вона кохала мене, — сказав він знову, принижено. Жалюгідно.
— Вона була занадто юна для вас, — сказала я, стискаючи цвях у кулаці. — Вона була занадто гарна для вас.
Я кинулася на нього, але я діяла недостатньо швидко. Коли я скочила на ноги, у мене рука на мить зачепилася за стіл. Марк кинувся на мене, схопив мене за ліву руку, смикнув її щосили, як він міг, потягнувши мене мало не через весь стіл.
— Що ти робиш? — Він схопився на ноги, усе ще тримаючи мене, і потягнув мене вбік, викручуючи мені руку назад. Я скрикнула від болю.
— Що ти робиш? — крикнув він, вивертаючи її вгору, розтискаючи пальці. Він витяг цвях у мене з руки і штовхнув мене на стіл, запустив руки мені у волосся, навалився на мене всім тілом. Я відчула металевий гостряк проти мого горла, вагу тіла на мені — це, мабуть, Кейті таке відчувала з ним. Блювота підступила до мого горла, я виплюнула її і сказала:
— Вона була занадто гарна для вас! Вона була занадто гарна для вас!
Я повторювала й повторювала це, доки він видавив з мене дихання.
Якесь клацання. Клацне й зашипить, клацне й зашипить — а потім:
— А, ось ти де. Я сама зайшла. Сподіваюся, ти не заперечуєш.
Стара — ота, із фіолетовим волоссям і очима, підведеними чорним, яка стверджує, що вона екстрасенс, бродить містом, попльовує і лається, що її я бачила допіру вчора, вона сперечалася з Луїзою перед будинком — це вона сиділа на вікні, дриґаючи розпухлими ногами.
— Ні, я заперечую! — сказала я голосно, намагаючись не показати їй, що мені страшно, що я досі — нерозумно, смішно — боюся її. — Чорт забирай, я заперечую. Що ви тут робите?
Знову клац-пшшш, клац-пшшш. Запальничка — срібна запальничка з ініціалами Ліббі — вона була в її руці.
— Це… Звідки ви це взяли? Це запальничка Нел!
Вона похитала головою.
— Це її! Як ви взяли її? Ви лазили в цьому будинку, щось брали? Ви…
Вона махнула мені товстою рукою в яскравих перснях.
— О, заспокойся, добре? — Вона обдарувала мене брудною коричневою посмішкою. — Сідай. Сядь, Джуліє, — вона вказала на крісло перед собою. — Присядь.