— Немає сенсу кричати, — сказав він, неначе прочитав мої думки. Потім узяв мене за руку, повів мене до столу і дав серветку, щоб витерти рот.
— У тебе все будете гаразд, — сказав він.
— Та ну? — відказала я, але він просто відвернувся. Ми довго просто сиділи там, пліч-о-пліч, і він поступово відпускав мою руку, його дихання сповільнювалося. Я не виривалася. Ще немає сенсу боротися. Ще рано. Я була налякана, мої ноги тремтіли, як не знаю що, під столом, і я не могла їх зупинити. Але я насправді відчувала, що це добре, що це корисно. Я відчувала себе сильною, як тоді, коли він зустрів мене в будинку і ми билися. Так, добре, він виграв, але тільки тому, що я не пішла на вбивство одразу, тільки тому, що я не була впевнена, з ким маю справу. Це тільки перший раунд. Якщо він думає, що мене переміг, то на нього чекає сюрприз.
Якби він знав, що я відчувала, що я пережила, не думаю, що він тримав би мене за руку. Думаю, що він утік би нафіг, світ за очі!
Я закусила губу. Відчула свіжу кров на язику, і мені сподобалося, від того було добре. Мені сподобався металевий смак, сподобалося відчуття крові в роті, є чим плюнути на нього. Коли настане час. У мене було стільки запитань до нього, але я не знала, з чого почати, так що я просто сказала:
— Чому ви тримаєте мене? — Було справді важко володіти голосом, щоб не тремтів, не ламався, не показувати йому свого страху. Він нічого не сказав, то я й запитала знову:
— А чому ви залишили собі цей браслет? Чому не викинули? Чи не залишили в неї на зап’ясті? Навіщо це?
Він відпустив мою руку. Він не дивився на мене, просто дивився на море.
— Не знаю, — сказав він втомлено. — Чесно кажучи, я поняття не маю, чому я взяв його. Для страховки, мабуть. Схопився за соломинку. Для того, щоб мати силу над кимось іще… — Він раптово замовк і заплющив очі. Я не зрозуміла, про що він говорить, але у мене було таке відчуття, ніби я відкрила щось, якусь можливість. Я злегка відсунулася від нього. Потім трохи більше. Він знову розплющив очі, але нічого не зробив, просто дивився на воду, його обличчя нічого не виражало. Він мав спустошений вигляд. Розбитий. Вигляд людини, у якої нічого не залишилося. Я відсунулася по лавці далі. Я могла бігти. Я дуже швидко вмію, коли треба. Я озирнулася на трасу за будинком. Маю хороший шанс піти від нього, якщо побіжу прямо по трасі, над муром і полями. Якби я зробила так, він не міг би доганяти мене на машині, і в мене є шанс.
Я не робила цього. І хоча я знала, що це, може, мій останній шанс, лишилася на місці. Коли вже на те, подумала я, то краще померти, знаючи, що трапилося з моєю матір’ю, ніж жити, гадати, і ніколи не дізнатися. Навряд чи я таке витримала б.
Я звелася на ноги. Він не рухався, просто дивився на мене, як я обійшла стіл і сіла навпроти нього, так, щоб він дивився на мене.
— Ви знаєте, що я думала, коли вона залишила мене? Мама. Коли її знайшли, прийшли до мене й сказали про це — я думала, що це був її вибір. Я думала, що вона вирішила померти, бо відчувала себе винною у тому, що трапилося з Кейті, або тому, що їй було соромно за це, або… Не знаю. Просто тому, що до води її тягло сильніше, ніж до мене…
Він нічого не сказав.
— Я була переконана! — крикнула я так голосно, як тільки могла, і він підскочив. — Я вважала, що вона покинула мене! Ви розумієте, як воно — таке відчувати? А тепер виявляється, що це не вона зробила. Вона нічого не вибирала. Це ви забрали її. Забрали її в мене, так само, як забрали й Кейті!
Він усміхнувся мені. Я згадала, як ми колись вважали його красивим, і в мене аж шлунок перевернувся.
— Я не забрав Кейті в тебе, — сказав він. — Кейті не твоя, Ліно. Вона була моєю.
Я хотіла кричати на нього, подряпати йому обличчя. Вона була не твоя! Не твоя! Не твоя! Я щосили втиснула нігті в руки, я закусила губу, знову відчула смак крові, і стала слухати його виправдання.
— Я ніколи не думав, що я такий чоловік, який закохається в дівчинку. Ніколи. Я думав, що такі люди — просто безглузді. Нещасні старі невдахи, які не змогли отримати жінку свого ж віку.
Я засміялася.
— Так і є, — сказала я. — Ви правильно думали.
— Ні. — Він похитав головою. — Це неправда. Це не так. Подивись на мене. Я ніколи не мав жодних проблем із жінками. Вони приходили до мене весь час. Ось ти хитаєш головою зараз, але ж сама бачила. Боже, та ти й сама хотіла.
— Та, блядь, ні!
— Ліно…
— Ви дійсно думаєте, що я хотіла вас? Ви помиляєтеся. То була гра, вона полягала у… — я замовкла. Ну як просто пояснити щось такій людині, як він? Як тут поясниш, що зовсім не пов’язане з ним, а тільки з тобою? Це — для мене принаймні — стосується мене, Кейті й того, що ми робили разом. А люди, з якими ми це робили, абсолютно взаємозамінні. Вони нічого не значили.
— Ви знаєте, як воно — дивитися так, як я? — спитала я. — Я маю на увазі, я знаю, що ви думаєте, що ви крутий чи щось таке, але ви ж уявлення не маєте, як це — бути такою, як я. Ви знаєте, як легко для мене змусити людей робити те, що я хочу, зробити, щоб їм було незручно? Я тільки й маю зробити, що подивитися на них у певний спосіб, чи стати поруч з ними, чи сунути палець у рот і посмоктати — і я бачу, що вони червоніють, чи напружуються, чи ще щось. Це я робила не заради вас, ідіоте. Я вас задрочувала. Я вас не хотіла.
Він пирхнув, але якось непереконливо.
— Ну, добре-добре, — сказав він. — Якщо ти так говориш, Ліно… Так чого ж ти хотіла? Коли погрожувала виказати нас, коли ти розкричалася так, що твоя мати могла почути — чого ж ти хотіла?
— Я хотіла?.. Я хотіла…
Не могла ж я сказати йому, що хотіла, щоб усе стало, як було. Я хотіла повернутися до того часу, коли ми з Кейті завжди були разом, коли ми проводили кожну годину, кожен день разом, коли ми купалися у річці, і ніхто не дивився на нас, і наші тіла належали лише нам. Я хотіла повернутися до того часу, коли ми придумали цю гру, до того, як ми зрозуміли, що ми можемо зробити. І цього не тільки я хотіла. Кейті теж. Кейті любила, коли на неї дивилися. Для неї ця гра була не просто гра, це було щось більше. Від самого початку, коли я дізналася, і ми сперечалися про це, вона сказала мені: «Ти не розумієш, як це, Ліно. Чи можеш ти уявити собі, як це — мати того, що хоче тебе так сильно, що заради тебе ризикуватиме всім — от, власне, усім. Роботою, стосунками, свободою. Ти не розумієш, як це!»
Я відчувала, що Гендерсон за мною стежить, чекає, що я скажу. Я хотіла б знайти спосіб сказати це, змусити його побачити, що вона тішилася не тільки ним, а й владою над ним. Я хотіла б мати можливість сказати йому оце, щоб стерти цей погляд з його обличчя: от, мовляв, я знав її, а ти не знала, по-справжньому не знала! Але я не могла знайти слів у той момент, та й у будь-якому випадку це було б не все, бо ніхто не міг заперечувати, що вона кохала його.
У мене защемило за очима — такий різкий біль — і стало зрозуміло, що я зараз знову заплачу, і я подивилася на землю, бо не хотіла, щоб він бачив сльози в моїх очах — і тут побачила, що на землі, прямо між моїми черевиками, лежить цвях. Довгий такий, три-чотири дюйми[6], не менше. Я поворухнула ногою, щоб зачепити головку, і натиснула на неї, щоб піднявся другий кінець.
— Ти просто ревнувала, Ліно, — сказав Гендерсон. — Це правда, чи не так? Ти завжди ревнувала. Я думаю, що ти ревнувала нас обох, чи не так? Мене, тому що вона вибрала мене, а її, тому що я вибрав її. А ти не була нікому з нас потрібна. Отже, ти хотіла, щоб ми поплатилися. Ти і твоя мати, ви…
Я дозволила йому поговорити, не спиняла його словесний пронос, і навіть не переймалася тим, що він був геть неправий, бо я тільки й могла зосередитися, що на тому цвяхові, який я підіймала ногою. Я сунула руку під стіл. Марк замовк.
— Вам не можна було бути з нею взагалі, — сказала я. Я дивилася за його спину, через плече, намагаючись відвернути його увагу. — Ви це знаєте. Ви повинні знати, що…