— Оте, всередині. Настільки крупно, наскільки можливо, дякую.
Лінзи висунулися ще більше.
Смішинка стривожено чекав. Він чув, як у сусідній кімнаті терпляче крокує туди-сюди Щебінь.
Аркуш вийшов назовні втретє, і люк відкинувся.
— Це все, — повідомив бісик. — У мене скінчилася чорна фарба.
Аркуш таки дійсно був чорним.... Крім крихітної частинки, яка чорною не була.
Сходові двері з гуркотом розчахнулися, і з’явився констебль Візит, внесений усередину натиском невеликого натовпу. Смішинка винувато сунув аркуш до кишені.
— Це нестерпно! — заявив маленький чоловічок із довгою чорною бородою. — Ми вимагаємо, щоб нас впустили! Хто ви, юначе?
— Я — Смі... капрал Малодупко, — відповів Смішинка. — Слухайте, я ж маю жетона...
— Що ж, капрале, — сказав чоловічок. — Я є Помст Плітт, і в цій громаді я маю певне становище, і я вимагаю, щоби ви сю ж хвилину віддали нам бідного отця Трубчека!
— Ми, е, ми намагаємося з’ясувати, хто його вбив, — почав Смішинка.
За спиною Смішинки відбувся якийсь рух, і обличчя перед ним раптом набрали глибоко стурбованого виразу. Він обернувся й побачив, що в дверях до сусідньої кімнати стоїть Щебінь.
— Всьо є гаразд? — поцікавився він.
Зміна становища Варти дозволила Щебеню отримати замість шматка броні бойового слона путящий нагрудник. Як і належало у справі з сержантською уніформою, зброяр намагався відобразити на цьому нагруднику стилізовані м’язи. Проте, наскільки розумів Щебінь, сховати всі свої м’язи під уніформою йому все одно не вдалося б.
— Якась-то проблема? — спитався він.
Натовп позадкував.
— Жодних, офіцере, — сказав пан Плітт. — Ви, е, просто так несподівано проявилися, от і все...
— То є слушно, — сказав Щебінь. — Я — проява[30]. То часто несподівано трапляє си. Отже, проблеми нема?
— Ніякісіньких проблем, офіцере.
— Дивна це штука — проблема, — замислено прогуркотів троль. — Весь час си ходжу й шукаю проблему, а як знаходжу, то всі кажут, шо її тутка не було.
Пан Плітт зібрався з духом.
— Але ми хочемо забрати отця Трубчека, щоб його поховати, — повідомив він.
Щебінь обернувся до Смішинки Малодупка.
— Ти все зробив, шо мав?
— Гадаю, так...
— Він мертвий?
— О, так.
— Но йому, мо’, ще може покращати?
— Покращати — небіжчику? Сумніваюся.
— Гаразд, народ, тоді можете йо’ забирати.
Двоє Вартових дали дорогу, й тіло понесли сходами вниз.
— А чого ти знімкував померлого? — спитав Щебінь.
— Ну, е, це могло б допомогти роздивитися, в якій позі він спочив.
Щебінь кивнув із виглядом мудреця.
— А, то він спочив у позі? От тобі й священнослужитель.
Малодупко витягнув зображення і знову поглянув на нього. Воно було майже чорним. Але...
Внизу сходів з’явився констебль.
— Там, нагорі, є хтось на ім’я, — почувся приглушений смішок, — Смішинка Малодупко?
— Так, — похмуро відповів Малодупко.
— Ну, командор Ваймз каже, щоб ви негайно прибули до палацу Патриція, добре?
— Ви до капрала Малодупка балакаєте, — нагадав Щебінь.
— Усе гаразд, — промовив Малодупко. — Гірше все одно вже нікуди.
Чутка — це інформація, профільтрована настільки старанно, що здатна долати будь-які фільтри. Їй не потрібні двері та вікна — іноді їй навіть не потрібні люди. Вона вільна, як вітер, і перелітає від вух до вух, навіть не торкаючись вуст.
І вона була вже в польоті. З високого вікна покоїв Патриція Семові Ваймзу видно було, що до палацу стікається народ. Це не був натовп — не було навіть того, що можна було б назвати юрмою, — але броунівський рух на вулицях підштовхував у цьому напрямку дедалі більше перехожих.
Побачивши, як крізь браму проходять кілька палацових стражників, Ваймз дещо розслабився.
Правитель Ветінарі, на ліжку, розплющив очі.
— А... Командоре Ваймз, — кволо вимовив він.
— Що відбувається, ваша високосте? — спитав Ваймз.
— Схоже, я лежу, Ваймзе.
— Ви були в своєму кабінеті, ваша високосте. Непритомний.
— От лихо. Мабуть, я... перепрацював. Що ж, дякую. Якби ваша ласка... допомогти мені підвестися...
Правитель Ветінарі спробував сісти прямо, хитнувся і впав знову. Його обличчя було блідим. Чоло вкривав піт.
У двері постукали. Ваймз трохи їх привідчинив.
— Це я, ваша милосте. Фред Колон. Я отримав повідомлення. Шо сталося?
— А, Фреде. Хто ще з вами?
— Я, констебль Кремніт і констебль Збийізніг, ваша милосте.
— Добре. Нехай хтось сходить до мене додому і скаже Віллікінзу принести мою щоденну форму. І мої меч та арбалет. І мій речовий мішок. І сигар. І хай перекаже вельможній Сибіл... перекаже Сибіл... ну, хай скаже Сибіл лише, що я тут маю з дечим розібратися, от і все.
— Що відбувається, ваша милосте? Там унизу говорять, що Правитель Ветінарі мертвий!
— Мертвий? — кволо обурився зі свого ліжка Патрицій. — Дурниці!
Він різко сів, скинув ноги з ліжка і повалився на підлогу. Це було повільне, жахливе падіння. Правитель Ветінарі був високого зросту, тож падати йому довелося звисока. І робив він це в кілька прийомів. Його кісточки не встояли, і він упав на коліна. Коліна гучно вдарилися об підлогу, і він зігнувся в талії. Врешті-решт об килим стукнулася його голова.
— Ох, — промовив він.
— Його високість трохи... — почав Ваймз, а тоді схопив Колона і витягнув його з кімнати. — Я гадаю, його отруїли, Фреде, ось що насправді сталося.
На обличчі Колона виступив жах.
— О боги! Мені знайти лікаря?
— Ви з глузду з’їхали? Ми хочемо, щоб він жив!
Ваймз прикусив язика. Він сказав те, що думав, і тепер, поза сумнівом, містом пов’ється димок чутки. — Але хтось мусить про нього подбати... — сказав він уголос.
— Збіса слушно! — погодився Колон. — Мені знайти чарівника?
— Звідки ми знаємо, що це зробив не хтось із них?
— О боги!
Ваймз намагався подумати. Всі лікарі в місті працювали на гільдії, а всі гільдії ненавиділи Ветінарі, тож...
— Коли у вас буде досить людей, щоб виділити кур’єра, відправте його до стаєнь на Нижній Королівській, хай приведе Пончика Джиммі, — сказав він.
Колон набув ще враженішого вигляду.
— Пончика? Він же нічого не тямить у медицині! Він дає допінг коням на перегонах!
— Просто знайдіть його, Фреде.
— Що як він не схоче?
— Тоді скажіть, що командорові Ваймзу відомо, чому Сміхотун не виграв Квірмійські перегони минулого тижня, і що я знаю, що троль Хризопраз втратив на тих перегонах десять тисяч.
Це справило на Колона враження.
— Жорстко ви, ваша милосте.
— Дуже скоро тут буде повно народу. Поставте під цією кімнатою пару Вартових — ліпше тролів або ґномів, — і щоб ніхто не міг зайти без мого дозволу, гаразд?
У Колоні боролися різні емоції; він кілька разів змінився в обличчі й нарешті спромігся сказати:
— Але... отруїли? У нього ж є дегустатори і все таке!
— Тоді, Фреде, це міг бути хтось із них.
— О боги, ваша милосте! Ви нікому не довіряєте, еге ж?
— Так, Фреде. Між іншим, це випадково не ви? Жартую, — швидко додав Ваймз, побачивши, що Колон ось-ось заплаче. — Рушайте. У нас небагато часу.
Ваймз зачинив двері і сперся на них. Потім він повернув ключа в замку і підпер ручку кріслом.
На завершення він затягнув Патриція з підлоги на ліжко. Той щось промимрив, і його повіки затріпотіли.
«Отрута, — думав Ваймз. — Це — найгірше. Вона безшумна, отруювач може бути за милі звідси, її не видно, часто її не відчуєш і на запах чи смак, вона може виявитися де завгодно — і ось вона, робить свою роботу...»
30
В оригіналі обіграно англ. слово