Бойова хлібина була значно більшою за звичайну. Ваймз обережно покрутив її в руках.
— Ґноми кидають це, як метальний диск, правильно?
— Так точно. На торішніх Іграх Семигір’я Хропун Щитогриз за п’ятдесят ярдів зрізав верхівки шести поставлених рядочком круто зварених яєць. І то ж була стандартна мисливська хлібина. А це, ну, артефакт. Ми більше не володіємо технологією випічки такого хліба. Ця хлібина — унікальна.
— І коштовна?
— Дуже, ваша милосте.
— Настільки, що є сенс її вкрасти?
— Її було б неможливо продати! Будь-який чесний Гном її впізнав би!
— Гм. Ви чули про того жерця, вбитого на Босяцькому мосту?
Морква був шокований.
— Це ж не старий отець Трубчек? Ні?
Ваймз ледве стримався, щоб не спитати: «То ви його знали?».
Адже Морква знав усіх. Якби він якимось чином опинився в гущавині джунглів, там залунало б: «Вітаннячко, пане Той-Хто-Мчить-Між-Дерев! Добридень, пане Той-Хто-Розмовляє-з-Лісом, яка у вас тут файна духова трубка! І на яке оригінальне місце ви прилаштували пір’їну!»
— Він мав ще якихось ворогів? — поцікавився Ваймз.
— Перепрошую, ваша милосте: що значить «ще якихось»?
— По-моєму, той факт, що мінімум один ворог у нього точно був, цілком очевидний, ви згодні?
— Він добрий ста... був добрим старим, — виправився Морква. — Майже не виходив з дому. Все сидить... сидів над своїми книгами. Дуже релігійний. Я маю на увазі різноманітні релігії, не одну. Він їх вивчав. Трохи дивакуватий, але геть нешкідливий. Чого б хтось надумався його вбивати? Чи пана Гопкінсона? Двійко старих, що нікому не заподіяли зла?
Ваймз повернув бойову хлібину капітанові.
— Маємо це з’ясувати. Констеблю Анґво, огляньте місце злочину. Візьміть на допомогу... так, капрала Малодупка, — наказав він. — Капрал уже працює в цьому напрямку. Малодупку, Анґва теж з Убервальду. Може, у вас виявляться спільні друзі абощо.
Морква життєрадісно кивнув. Обличчя Анґви здерев’яніло.
— О, ґ’драк д’ґар дВарта, М’л’д’п’ко! — промовив Морква. — Г’х Анґва констебль... Анґва д’гар, б’гк барґр’а М’л’д’п’ко кад’к...[35]
Анґва зосередилася.
— Ґрр’дакк д’баз-г’драк... — невпевнено промовила вона.
Морква розсміявся.
— Ти щойно сказала: «Чарівний шахтарський інструментик жіночої статі»!
Смішинка витріщився на Анґву, яка поглянула у відповідь без жодного виразу й пробурмотіла:
— Ну, ґномську важко вчити, якщо ти все життя не жуєш гравій...
Смішинка продовжував витріщатися.
— Е... дякую, — нарешті видушив він. — Е... я краще піду та причепурюся.
— Як щодо Правителя Ветінарі? — спитав Морква.
— Його я доручив найкращому зі своїх людей, — відповів Ваймз. — То чесна, надійна людина, яка всі входи та виходи в цій будівлі знає як свої п’ять пальців. Інакше кажучи, я все контролюю.
Вираз надії на обличчі Моркви змінився на ображений подив.
— А ви не хочете доручити це мені? — промовив він. — Я міг би...
— Ні. Даруйте вже мені старечі забаганки. А самі поверніться до Управління та дайте лад справам.
— Яким справам?
— Усім! Беріться за все, як вогонь до сухостою. Перекладайте з місця на місце папери. І треба нарешті скласти той оновлений графік чергувань. Гримайте на всіх! Перечитайте рапорти!
— Слухаюся, командоре Ваймз, — відсалютував Морква.
— Чудово. Тоді вперед.
«І якщо з Ветінарі щось станеться, — додав про себе Ваймз, коли пригнічений Морква покинув приміщення, — ніхто не зможе сказати, що ти був поруч».
У брамі Королівського коледжу геральдистів, під приглушений супровід ревіння та гарчання, відчинилося заґратоване віконце.
— Так? — долинуло звідти. — Чого зволитв?
— Я — капрал Ноббс, — сказав Ноббі.
До ґраток прикипіло чиєсь око. Воно увібрало в себе весь страхітливий вигляд витвору богів, що був капралом Ноббсом.
— Ви — бабуїн? Ми саме замовили одного для...
— Ні. Я прийшов по гербівському ділу, — відповів Ноббс.
— Ви? — перепитав голос.
З голосу було гранично ясно, що його власник знав про існування різних ступенів концентрації шляхетності в крові — від вищого за королівський і аж до простолюдного, — але що у випадку капрала Ноббса необхідно було винайти якийсь новий ступінь, наприклад, найнайпростолюдніший.
— Мені звеліли, — нещасним голосом повідомив Ноббс. — Це через того таткового персня...
— Зайдіть-но через задні двері, — звелів голос.
Смішинка у своїй комірчині саме наводив лад серед напівсаморобного інструментарію, коли його змусив обернутися якийсь звук. На одвірок спиралася Анґва.
— Чого вам? — різко кинув він.
— Нічого. Просто хотіла сказати: не хвилюйся, я нікому нічого не скажу, якщо не бажаєш.
— Уявлення не маю, про що ви!
— По-моєму, ти брешеш.
Смішинка упустив пробірку і осів на стільця.
— Як ви здогадалися? — спитав він. — Навіть іншим ґномам невтямки! Я ж так обережно поводжуся!
— Чого б не припустити... що я маю особливі здібності? — запропонувала Анґва.
Смішинка розгублено взяв мензурку і почав її протирати.
— Не розумію, що тебе так непокоїть, — продовжила Анґва. — Мені завжди здавалося, що Гноми все одно ледь помічають різницю між чоловічою та жіночою статтю. Я знаю, що половина Гномів, яких ми забираємо за статтею 23, — жінки, і от із ними й найважче мати справу...
— Що таке стаття 23?
— «Гасати і кричати на навколишніх у нетверезому стані, намагаючись відрубати їм ноги», — пояснила Анґва. — Статті легше називати за номерами, ніж кожного разу цитувати. Послухай, у цьому місті повно жінок, які воліли б жити як ґномині. Бо ж який у них інакше вибір у житті? Офіціантка, швачка або чиясь дружина. Тоді як ви можете робити все те саме, що й чоловіки...
— За умови, що ми тільки те саме й робимо, — зауважила Смішинка.
Анґва затнулася.
— А, — промовила вона. — Розумію. Гм. Так. Цю пісню я знаю.
— Я терпіти не можу сокир! — скрикнула Смішинка. — Я боюся бійок! Я вважаю співи про золото тупістю! Я ненавиджу пиво! Я навіть не вмію пити на ґномський лад! Коли я намагаюся вижлуктити кухля, я обливаю того, хто стоїть у мене за спиною!
— Розумію, тут потрібно вміти, — погодилася Анґва.
— А тут я бачила, як одна дівчина йшла вулицею, і чоловіки присвистували їй услід! І ви можете носити сукні! Кольорові!
— Бідака, — Анґва стримувала усмішку. — І давно ґномині мають такі проблеми? Я думала, їх усе задовольняє, як є...
— Ага, легко бути задоволеною, коли не знаєш нічого іншого, — гірко сказала Смішинка. — Кольчужні штани цілком гарні, якщо ніколи не чула про більйо!
— Бі... а, так, — сказала Анґва. — Білизна. Так.
Вона намагалася викликати в собі співчуття і таки відчувала його, але все одно мусила стримуватися, щоб не сказати: тобі хоч не треба підбирати таку білизну, яка не рветься від кігтів на лапах.
— Я думала, приїду сюди й знайду іншу роботу, — простогнала Смішинка. — Я добре вправляюся з голкою і от пішла до Гільдії швачок, а там...
Вона замовкла і почервоніла так, що це було помітно навіть крізь бороду.
— Авжеж, — погодилася Анґва. — Цієї помилки багато хто припускається, — вона випросталася і відкинула з чола волосся. — Хай там як, на командора Ваймза ти справила враження. Гадаю, тобі тут сподобається. У Варті всі з якими-небудь проблемами. Нормальні до поліції не йдуть. У тебе тут усе складеться.
— Командор Ваймз трохи... — почала Смішинка.
— У доброму настрої він цілком позитивний. Йому потрібна випивка, але він не сміє. Знаєш же: одна чарка — забагато, дві — замало... Тому він такий різкуватий. У поганому настрої він наступить тобі на ногу, а тоді кричатиме, чому ти не стоїш по стійці «струнко».
35
Вітання, капрале Малодупку! Це — констебль Анґва... Анґво, покажи-но Малодупкові, як добре ти опанувала ґномську... —