— Е-е-е, дякую.
— Не можу не помічати, що буклети та журнали, які я дав вам минулого тижня, так і лежать на столі, де я їх поклав, ваша милосте.
— О, справді, перепрошую, знаєте ж, як воно буває, зараз стільки роботи, важко знайти час на...
— Врятувати душу від довічного прокляття ніколи не рано, ваша милосте.
— Я постійно про це думаю, констеблю. Дякую.
«Це нечесно, — подумав Ваймз, коли Візит пішов. — На місці злочину в моєму місті лишилася записка, і що? Вона безсовісно не виявилася погрозою! Може, це були останні карлючки помираючого, що твердо намірився назвати свого вбивцю? Ні. Просто трішки релігійної маячні. Який сенс у Доказах, які загадковіші за саму загадку?»
Він черкнув на Візитовому перекладі пару слів і сунув його в папку «Вхідні».
Анґва надто пізно згадала, чому завжди уникала району біля боєнь о цій порі місяця.
Вона могла змінювати подобу в будь-який час, за власним вибором. Про цю рису перевертнів люди забули. Зате запам’ятали одну важливу річ: повня справляє на перевертнів нездоланний вплив. Місячні промені досягали самої серцевини її морфінної пам’яті і переключали всі перемикачі незалежно від того, хотіла Анґва цього чи ні. Зараз до повні лишалося тільки пару днів. І ніжний запах тварин у стайнях та крові з боєнь перекрикував її суворе вегетаріанство. Він бив просто по її тромбоцитах.
Вона втупилася в затемнений будинок перед собою.
— Гадаю, ми зайдемо через чорний хід, — сказала вона. — І ти постукаєш.
— Я? Та мене й не помітить ніхто! — заперечила Смішинка.
— Покажеш свій жетон і скажеш, що ти з Варти.
— На мене ніхто не зверне уваги! З мене сміятимуться!
— Рано чи пізно тобі доведеться цього навчитися. Ну ж бо.
Двері відчинив кремезний чолов’яга в заляпаному кров’ю фартуху. На його неймовірний подив, одна ґномська рука вхопила його за пояс, а інша тицьнула йому просто в обличчя жетон, тим часом як ґномський голос десь із району його пупка оголосив:
— Ми з Варти, ясно? Саме так! І якщо ти нас не впустиш, ми закусимо твоїми тельбухами!
— Гарна спроба, — промимрила Анґва. Вона відсунула Смішинку вбік і широко всміхнулась м’яснику.
— Пане Шкарпетко? Ми б хотіли поговорити з одним із ваших співробітників. Із паном Дорфлом.
Чоловік іще не зовсім відійшов від появи Смішинки, але зумів зосередитися.
— З паном Дорфлом? Та що ж такого він накоїв?
— Ми просто хочемо з ним поговорити. Можна зайти?
Пан Шкарпетка поглянув на Смішинку, яка аж тремтіла від нервового збудження.
— А я маю вибір? — спитав він.
— Скажімо так: щось на кшталт вибору, — відповіла Анґва.
Вона намагалася не дихати носом, аби не відчувати спокусливих міазмів крові. В приміщенні було навіть своє ковбасне виробництво. Туди йшли ті частини тіл тварин, які інакше ніхто не став би їсти — та й навіть не впізнав би.
Аромати бійні ледь не вивертали її людське нутро, але в самій глибині її єства щось нашорошило вуха й заблагало побільше цієї суміші із запахів свинини, яловичини, баранини та...
— Щурятина? — спитала вона, принюхуючись. — Не знала, що ви постачаєте і для ґномів, пане Шкарпетко.
Пан Шкарпетка раптом перетворився на людину, яка всіляко прагнула мати вигляд готової до співпраці.
— Дорфле! Бігом іди сюди!
Почулися кроки, і з-за стелажів з кістяками биків виступила величезна постать.
Дехто має упередження проти неупокоєних. Анґва знала, що командор Ваймз почувався в їхній присутності некомфортно, хоча останнім часом його ставлення до них полегшало. Кожному потрібно відчувати свою вищість над кимось іншим. Живі ненавиділи неупокоєних, а неупокоєні — вона відчула, як стискаються її кулаки — не терпіли неживих.
Ґолем на ім’я Дорфл трохи кульгав, бо одна його нога була дещо коротша за іншу. Він не носив ніякого одягу, бо все одно не мав чого прикривати, тож вона бачила плями там, де протягом багатьох років на тріщини накладалися свіжі шматки глини. Плям було стільки, що вона мимоволі замислилася, якого ж він віку. При створенні ґолема йому намагалися надати аналогу людської мускулатури, але після численних ремонтів цього було майже не видно. Створіння нагадувало глечики, які так зневажав Вогнець, — ті, що їх роблять люди, які вважають, що ручна робота і на вигляд повинна бути ручною роботою і що закарбовані в глині відбитки пальців є знаком якості.
У цьому й була вся справа. Ґолем мав вигляд ручної роботи. Звичайно, з усіма цими саморемонтами протягом свого існування він став здебільшого витвором самого себе. Ґолемові трикутні очі слабко світилися. Зіниць не було — тільки темно-червоний відблиск притлумленого вогню.
Він тримав довгого, важкого різницького ножа. Сама не своя, Смішинка не могла відірвати від цього тесака нажаханого погляду. Друга рука ґолема тримала кінець мотузки, на іншому кінці якої перебував великий, волохатий і дуже пахучий цап.
— Чим ти зайнятий, Дорфле?
Ґолем кивнув на цапа.
— Годуєш цапа-проводжайла[37]?
Ґолем кивнув ще раз.
— Ви маєте якісь справи, пане Шкарпетко? — спитала Анґва.
— Ні, я саме...
— Ви маєте справи, пане Шкарпетко, — з наголосом сказала Анґва.
— А. Е. Так. Е? Так. Авжеж. Піду перевірю, як там тельбухи варяться...
Йдучи, м’ясник спинився і помахав пальцем перед тим місцем, де мав би бути ніс Дорфла, якби ґолеми мали носи.
— Якщо ти щось накоїв... — почав він.
— Думаю, за тельбухами треба простежити просто негайно, — гостро сказала Анґва.
М’ясник поквапився геть.
На подвір’ї панувала тиша, хоча через стіни долітав шум міста. З того боку бійні раз у раз чулося бекання стривожених овець. Дорфл стояв «струнко», стискаючи тесак і дивлячись під ноги.
— Це що, замаскований під людину троль? — прошепотіла Смішинка. — Поглянь на ці очі!
— Це не троль, — відповіла Анґва. — Це ґолем. Людина з глини. Це машина.
— Він має вигляд людини!
— Бо це машина, зроблена так, щоб мати вигляд людини.
Анґва обійшла навколо створіння.
— Дорфле, я хочу прочитати твій чем, — сказала вона.
Ґолем відпустив цапа, підняв тесака й увігнав його в колоду для патрання туш біля Смішинки, так що ґноминя аж відскочила. Потому він посунув прив’язану до його плеча дощечку, відчепив від поворозки олівця і написав:
ГАРАЗД.
Коли Анґва підняла руку, Смішинка помітила тонку лінію, що перетинала ґолемове чоло. На її жах, уся верхівка ґолемового черепа раптом піднялася. Анґва абсолютно спокійно сягнула рукою всередину й дістала звідти пожовклий сувій.
Ґолем завмер. Його очі погасли.
Анґва розгорнула сувій.
— Якесь священне письмо, — сказала вона. — Завжди так. Якась мертва давня релігія.
— Ти його вбила?
— Ні. Життя, якого немає, не забереш.
Вона вклала сувій назад і з клацанням закрила кришку черепа.
Ґолем ожив, його очі знову засвітилися.
Смішинці перейняло подих.
— Що ти зробила? — зажадала вона.
— Поясни їй, Дорфле, — звеліла Анґва.
Товсті ґолемові пальці з неймовірною швидкістю запрацювали олівцем.
Я — ГОЛЕМ. МЕНЕ ЗРОБИЛИ З ГЛИНИ. МОЄ ЖИТТЯ — В СЛОВАХ. СПЕЦІАЛЬНІ СЛОВА У МОЇЙ ГОЛОВІ ДАЮТЬ МЕНІ ЖИТТЯ, МОЄ ПРИЗНАЧЕННЯ — ПРАЦЮВАТИ. Я ВИКОНУЮ ВСІ НАКАЗИ. І НІКОЛИ НЕ ВІДПОЧИВАЮ.
— Які спеціальні слова?
ВІДПОВІДНІ ТЕКСТИ, ЯКІ ЛЕЖАТЬ В ОСНОВІ ВІРИ. ҐОЛЕМ ПОВИНЕН ПРАЦЮВАТИ. ҐОЛЕМУ ПОТРІБЕН ГОСПОДАР.
Цап влігся поряд із ґолемом і почав жувати жуйку.
— Сталося два вбивства, — сказала Анґва. — Я не маю сумнівів, що принаймні одне, а то й обидва, вчинив ґолем. Ти можеш щось сказати з цього приводу, Дорфле?
37
В оригіналі