— Я тут чув на лісопилці, що на Затемницькій вулиці подумують, чи не продати їм свого ґолема, — сказав бригадир. — Він розпиляв цілу колоду червоного дерева на сірники чи щось таке. Може, мені піти з ними поговорити?
Міцнорук знову поглянув на дощечку.
Діббук завжди був небагатослівним. Він носив розпечені залізні бруски, виковував кулаками заготовки для мечів, вичищав шлак із печей, усе ще надто гарячих, щоб людина могла до них торкнутися... і ніколи не казав ані слова. Звісно, він і не міг би нічого сказати, та все ж Діббук завжди справляв таке враження, що він би й не хотів говорити, навіть якби міг. Він просто працював. Оце зараз він написав більше слів за один раз, ніж будь-коли раніше.
Вони промовляли до Міцнорука про чорний відчай — і про свідомість, носій якої закричав би, якби міг видати хоч звук. І це було маячнею! Речі не можуть вчиняти самогубств.
— Шефе? — спитав бригадир. — Я кажу, мені піти купити іншого?
Міцнорук віджбурнув дощечку геть і з полегшенням побачив, як вона розбилася об стіну.
— Ні, — сказав він. — Просто поприбирайте оце. І відремонтуйте клятий молот.
Після досить серйозних зусиль сержант Колон зумів-таки підняти голову вище краю канави.
— Ти... з вами все гаразд, капрале граф де Ноббс? — пробелькотів він.
— Не зна, Фреде. А чиє це лице?
— Моє, Ноббі.
— Дяка богам — я думав, моє...
Колон відвалився назад.
— Ноббі, ми лежимо в канаві, — простогнав він. — О-о-о.
— Ми всі лежимо в канаві, Фреде. Але дехто з нас бачить зорі...
— Ну, я бачу твоє обличчя, Ноббі. Якби ж то були зорі, було б куди краще, повір. Анумо...
Після кількох безуспішних спроб обоє, підтримуючи один одного, змогли-таки підвестися на ноги.
— Д-д-де ми, Ноббі?
— З «Барабана» ми точно пішли... Чому в мене простирадло на голові?
— Це туман, Ноббі.
— А що це за ноги?
— Думаю, це твої ноги, Ноббі. Мої ось.
— Так, так. О-о-о... Схоже, сержанте, я перебрав.
— Граф випив зайвий графин?
Ноббі боязко сягнув рукою до свого шолома. На нього хтось надягнув паперову корону. За вухом прилипло собаче лайно.
Це була та неприємна стадія пиятики, коли після кількох годин якісного сну в канаві до тебе наближається розплата похміллям — і при цьому ти досі трохи п’яний, що робить усе ще гіршим.
— Як ми тут опинилися, сержанте?
Колон спробував почухати голову, але шум від цього видався йому нестерпним.
— Гадаю... — почав він, старанно просіюючи напівстерті часточки своєї короткочасної пам’яті, — я... гадаю... здається, ми говорили щось про штурм палацу і визнання твого права на трон...
Ноббі вдавився цигаркою і ледве виплюнув її з рота.
— Ми ж цього не зробили, га?
— Ти кричав, що ми повинні це зробити...
— О боги... — простогнав Ноббі.
— Але, здається, десь у цей момент тебе знудило.
— Шо ж, це завжди на краще.
— Ну... під це діло потрапив Ретуз Хапугінс. Але він нас не наздогнав, бо об когось спіткнувся.
Колон раптом почав обмацувати свої кишені.
— І в мене ще лишилися гроші зі скарбнички, — зрадів він. Та тут сонячне сяйво амнезії затулила чергова хмара споминів. — Ну... пенсів зо три...
Масштаб катастрофи дійшов до Ноббі не одразу.
— Три пенси? — перепитав нарешті він.
— Ну, так... коли ти почав замовляти дорогу випивку на всіх присутніх... ну, ти ж не мав грошей, тому або мусив платити я, або... — Колон черкнув себе пальцем по горлу. — Чирк!
— Ти хочеш сказати, що ми оплатили в «Барабані» ще одну щасливу годину?
— Не те щоб щасливу годину, — пригнічено сказав Колон. — Швидше, стоп’ятдесятихвилинку екстазу. Ніколи б не подумав, що джин можна замовляти пінтами[43].
Ноббі спробував сфокусувати свій зір на тумані.
— Сержанте, ніхто не може пити джин пінтами.
— Я тобі так і казав, але хіба ж ти слухав?
Ноббі принюхався.
— Ми близько від річки, — повідомив він. — Спробуймо піти...
Раптом десь зовсім поруч щось заревло. Рев був низьким і тривалим, неначе в тумані ревів сиреною страшенно роздратований пароплав.
Це був рев того штибу, що можна почути із загону для худоби в дуже буремну ніч, і він тривав і тривав, аж поки не урвався так раптово, що тиша ледве встигла настати вчасно.
— ...якнайдалі звідси, — завершив Ноббі.
Звук справив на нього дію крижаного душу і пари пінт міцної кави.
Колон крутнувся на місці. Йому негайно потрібно було що-небудь, здатне замінити пральню.
— Звідки цей звук?
— Десь... звідти, ні?
— По-моєму, звідти!
У тумані всі напрямки були однакові.
— Я думаю... — повільно сказав Колон, — нам треба якнайшвидше піти й доповісти про це.
— Авжеж, — погодився Ноббі. — А в який бік іти?
— Просто біжімо, гаразд?
Величезні загострені вуха констебля Ринви затремтіли від реву, що розкотився над містом. Він повільно повів головою, пеленгуючи відстань, напрямок і висоту над рівнем моря. І запам’ятав координати.
Рев, хоч і приглушений туманом, почули і в Управлінні Варти.
Його відлуння застрибало в спустілій голові ґолема Дорфла, проникаючи в усе менші й менші тріщинки, доки не затанцювали найдрібніші часточки глини.
Незрячі очниці дивилися в стіну. Ніхто не міг почути крику, що народився всередині мертвого черепа — адже він не мав ані рота, щоб кричати, ані навіть мислення, щоб вирішити крикнути; і все ж він кричав у ніч:
ГЛИНО ВІД ГЛИНИ МОЄЇ, НЕ ВБИЙ! НЕ ПОМРИ!
Семові Ваймзу снилися Докази.
До Доказів він завжди ставився саркастично. Він інстинктивно їм не довіряв. Вони лише заважали слідству.
Також він не довіряв тим, хто кидав на кого-небудь один погляд і спогорда повідомляв своєму компаньйонові: «О, шановний пане, все, що я можу сказати, — це тільки те, що перед нами муляр-шульга, який кілька років провів у торговому флоті, а віднедавна в нього не найкращі часи», — після чого слідувала серія презирливих коментарів щодо мозолів, і постави, і стану взуття. Хоча точнісінько ті самі коментарі могли стосуватися людини, яка наразі була у старому одязі, бо щойно доробляла мангал перед власним будинком, татуювання набила собі, коли була сімнадцятирічною і нетверезою[44], а рівновагу тримати намагалася не тому, що звикла до корабельної хитавиці, а тому, що стояла на вологій бруківці. Яка зарозумілість! Яке приниження неосяжної, хаотичної різноманітності життя!
Та ж картина і з матеріальними свідченнями. В реальному світі сліди на клумбі цілком міг залишити мийник вікон. Крик серед ночі цілком міг пролунати з вуст людини, яка встала з ліжка і в темряві наступила на перевернуту щітку для волосся.
Реальний світ аж надто реальний, аби робити нам прямі й прозорі натяки. У ньому просто забагато всього. Річ не в тім, що треба виключити все неможливе, і тоді те, що залишиться, і буде правдою, якою б неймовірною вона не була; річ у значно складнішому процесі виключення можливостей. Ви просуваєтеся, терпляче ставлячи запитання і ретельно вивчаючи факти. Ви ходите й розмовляєте з людьми, а глибоко в душі щосили сподіваєтеся, що в негідника, якого ви шукаєте, здадуть нерви — і він здасться сам.
У Ваймзовій голові з брязкотом стикалися події сьогоднішнього дня. Чередою сумних тіней пропливали ґолеми. Отець Трубчек помахав йому, а тоді голова старого вибухнула, засипавши Ваймза словами. Мертвий пан Гопкінсон лежав у власній печі зі шматком томського хліба в роті. А ґолеми продовжували свою мовчазну ходу. Серед них ледве тягнув ноги Дорфл, і слова залітали в його відкритий череп та вилітали звідти, як бджолиний рій. А посеред усього цього танцював, без угаву говорячи щось скоромовкою, маленький шпичастий зелений чоловічок — Миш’як.
43
Пінта як міра рідини має різні об’єми в США (бл. 473 мл) та Великій Британії (бл. 568 мл), відповідно різняться і типові розміри пивних кухлів; нагадаємо, втім, що Пратчетт був британцем. —