— Все?
— Так.
Хтось ввічливо постукав у двері. Ваймз обережно відчинив.
— А, Малодупку, це ви.
Ваймз моргнув. Із гномом щось було не так.
— Я зараз приготую дещо за рецептами пана Пончика, ваша милосте, — ґноминя поглянула на ліжко за Ваймзовою спиною. — О-о-о... вигляд у нього не дуже, еге ж?
— Покличте когось, щоб перенести його в іншу кімнату, — звелів Ваймз. — Накажіть слугам приготувати іншу спальню, гаразд?
— Так точно.
— А після того як вони це зроблять, оберіть навмання будь-яку іншу кімнату і перемістіть його туди. І поміняйте там усе, зрозуміло? Всі меблі, кожну вазу, кожен килимок...
— Е... так точно.
Ваймз завагався. Зараз він мусив торкнутися питання, яке турбувало його останні двадцять секунд.
— Малодупку...
— Ваша милосте?
— У тебе... е... у вухах... е?
— Сережки, ваша милосте, — нервово відповіла Смішинка. — Мені констебль Анґва дала.
— Справді? Е... гаразд... просто не думав, що Гноми носять прикраси, от і все.
— Ваша милосте, але ж ми відомі, наприклад, завдяки своїм персням[45].
— Так, звичайно.
«Персні — це ще гаразд, — подумав Ваймз. — Виготовляти магічні персні гноми вміють як ніхто. Але... магічні сережки? Ох, та гаразд. Менше знаєш — ліпше спиш». Сержант Щебінь, практично на інстинктивному рівні, ставився до допитів правильно. Він вишикував палацову прислугу перед собою і кричав на всю силу легенів.
«Ось вам і старий Щебінь, — думав Ваймз, спускаючись сходами. — Кілька років тому — пересічний грубезний троль, а зараз — цінний член Варти, звичайно, якщо даєш йому повторювати накази вголос, аби переконатися, що він усе зрозумів як слід. Його обладунок сяє навіть чистіше за обладунок Моркви, бо йому ніколи не нудно його полірувати. І він цілком опанував мистецтво правоохоронця в тому його прояві, в якому воно практикується більшістю правоохоронців всесвіту: сердито кричи на інших, поки вони не піддадуться. Від перетворення його на царство терору в одній особі нас рятує тільки те, що його мисленнєві процеси одразу йдуть під укіс при зіткненні з яким-небудь диявольським підступом — наприклад, коли хто-небудь банально все заперечує».
— Я знаю, ви всі то зробили! — волав троль. — Якшо той, хто то зробив, не зізнає си, вся прислуга, і я си хочу сказати саме «вся», буде замкнена в головній міській тюрмі, а ключі ми викинемо! — він тицьнув пальцем у тілисту посудомийницю. — То ти зробила, зізнавай си!
— Ні.
Щебінь на мить замовк.
— Де ти була минулої ночі? Ану кажи!
— Звичайно, в ліжку!
— Ага, чули ми таке, ану зізнавай си, ти кожну ніч там?
— Звичайно.
— Ага, ану кажи, чи маєш свідків?
— Що за нахабство!
— Ага, свідків нема, значить, то ти зробила, зізнавай си!
— Ні!
— Гм...
— Добре, добре. Дякую, сержанте. На сьогодні достатньо, — промовив Ваймз, плескаючи троля по плечу. — Тут уся прислуга?
Він перевів погляд на шерег служників.
— Ну? Ви всі тут?
Шерегом пройшов рух, потім хтось обережно підняв руку.
— Мілдред Полегенько відсутня, ще відучора, — сказав власник руки. — Це покоївка верхніх поверхів. Вона прислала повідомлення, що мусить з’їздити до рідних.
Ваймз похолов.
— Хто-небудь знає, чому? — спитав він.
— Ні, ваша милосте. Всі її речі на місці.
— Гаразд. Сержанте, перш ніж здавати вахту, відправте когось розшукати її. А потім ідіть поспіть. Всі інші — беріться до своїх справ. О... пане Тулумбас?
Особистий секретар Патриція, який з нажаханим виразом спостерігав за вправами Щебеня, перевів погляд на Ваймза.
— Так, командоре?
— Що це за книга? Щоденник його високості?
Тулумбас узяв книжку до рук.
— Безумовно, схоже на те.
— Вам вдалося його розшифрувати?
— Я й не знав, що він зашифрований, командоре.
— Що? Ви ніколи в нього не зазирали?
— А для чого, ваша милосте? Він же не мій.
— Ви ж знаєте, що попередній секретар Ветінарі намагався його вбити?
— Так, ваша милосте. Мушу вказати, ваша милосте, що ваші люди вже провели зі мною досить виснажливий допит.
Тулумбас рознорнув книжку і здивовано здійняв брови.
— І що ж мої люди вам сказали? — поцікавився Ваймз.
Тулумбас замислено підняв очі вгору.
— Зараз згадаю... «То ти зробив, зізнавай си, тебе всі бачили, у нас купа свідків, то ж ти зробив, зізнавай си бігом». Гадаю, загалом це було так. А коли я сказав, що це не я, офіцер, який вів допит, здається, розгубився.
Тулумбас делікатно облизнув пальця і перегорнув сторінку.
Ваймз витріщився на нього.
У ранковому повітрі жваво лунали звуки пилок. Капітан Морква стукав у ворота лісопилки, доки вони таки не відчинилися.
— Доброго ранку, пане! — сказав він. — Я так розумію, у вас працює ґолем?
— Працював, — відповів лісоторговець.
— От лихо, ще один, — промимрила Анґва.
Це був уже четвертий випадок. Ґолем у ливарні поклав голову під молот, ґолем, що працював на каменярні, тепер являв собою лише ступні, які стирчали з-під двотонного вапнякового блоку, ґолема-докера востаннє бачили, коли він, по пояс у воді, йшов річкою в бік моря — а тепер і цей...
— Нічого не розумію, — пожалівся лісоторговець, стукаючи по ґолемових грудях. — Сидні каже, він розпиляв колоду до кінця, а далі підставив свою шию. А мені тут цілу партію ясеню треба до обіду розпиляти на планку. І хто тепер, скажіть, будь ласка, це робитиме?
Анґва підняла ґолемову голову. На обличчі застиг вираз глибокої зосередженості — наскільки взагалі можна говорити про вираз обличчя ґолемів.
— А, — згадав лісоторговець. — Альф казав мені, що вчора ввечері чув у «Барабані», наче ґолеми почали вбивати людей...
— Ведеться слідство, — урвав його Морква. — Отже, пане... Пребл Сцинк, чи не так? Це ж ваш брат володіє гасовою крамницею на Канатній? А ваша донька працює прибиральницею в Академії?
Чоловік роззявив рота від подиву. Але Морква знав усіх.
— Так...
— Ваш ґолем учора ввечері куди-небудь виходив?
— Ну, так, раннього вечора... Якийсь святий день, — Сцинк нервово переводив погляд з Моркви на Анґву й назад. — Тоді їх треба відпускати, інакше слова у них в головах...
— А потім він повернувся і працював цілу ніч?
— Так. А що він ще міг робити? А тоді приходить Альф на ранкову зміну, і от він бачив, що ґолем виліз із ями під пилорамою, постояв секунду, а тоді...
— Він учора не працював із сосновими колодами? — перебила Анґва.
— Саме так. Де я тепер швидко знайду ґолема, скажіть, будь ласка?
— А це що таке? — сказала Анґва.
Вона підняла з купи тирси фанерний квадратик.
— Це ж його дощечка для спілкування, авжеж? — вона передала знахідку Моркві.
— «Не вбий», — повільно прочитав Морква. — «Глино від глини моєї. Ганьба». У вас є які-небудь думки, навіщо він це написав?
— Та звідки мені знати, — здивувався пан Сцинк. — Вони постійно роблять яку-небудь дурню.
Його обличчя трохи посвітлішало.
— ‘гов, може, він черепком поїхав? Вловлюєте? Глина... черепком...
— Надзвичайно смішно, — суворо сказав Морква. — Я забираю це як речовий доказ. Гарного дня. — Чому ти спитала про соснові колоди? — поцікавився він у Анґви, коли вони відійшли подалі.
— Запах такої ж соснової смоли я відчувала в тому льосі.
— Соснова смола завжди пахне сосновою смолою, ні?
— Ні. Не для мене. Той ґолем там був.
— Вони всі там були, — зітхнув Морква. — А тепер вони накладають на себе руки.
— Життя, якого немає, не забереш, — сказала Анґва.
— А як тоді це назвати? «Умисним знищенням власності»? — спитав Морква. — Що ж, ми все одно вже їх не допитаємо...
45
Гра слів полягає в тому, що «сережки» в цьому випадку фігурують як