Він постукав пальцем по дощечці.
— Вони дали нам відповіді, — сказав він. — Можливо, нам вдасться з’ясувати, якими мають бути запитання.
— Що значить «нічого»? — обурився Ваймз. — Це повинно бути через книжку! Він облизує пальця, щоб перегорнути сторінку, і щодня отримує маленьку дозу миш’яку! Диявольськи розумно!
— Вибачте, ваша милосте, — сказала Смішинка, задкуючи. — Мені не вдалося знайти й сліду. Хоча я використав усі можливі тести.
— Ви впевнені?
— Я міг би відправити це до Невидної академії. Там у будівлі Високоенергетичної чароспоруди встановили новий морфічний колайдер. За допомогою магії можна було б легко...
— Не треба, — урвав Ваймз. — Краще тримати чарівників подалі від цієї справи. Прокляття! Я пів години був упевнений, що все розкусив...
Він сів за свій стіл. У Гномі таки було щось дивне, але він знову не зміг до пуття зрозуміти, що саме.
— Ми щось пропускаємо, Малодупку, — сказав він.
— Так точно.
— Погляньмо на факти. Щоб повільно когось отруїти, треба постійно давати йому маленькі дози отрути — принаймні раз на день. Ми дослідили все, до чого береться Патрицій. З повітрям у кімнаті все гаразд. І ви, і я бували там щодня, і нічого не сталося. Річ і не в їжі, ми маємо всі підстави так думати. Може, його щось кусає? Чи можна отруїти осу? Що нам потрібно, то це...
— П’репрошую, ваша милосте.
Ваймз обернувся.
— Щебеню? Я думав, ви пішли відпочивати.
— Я тутка за вашим наказом вибив із них адресу тої покоївки, яку звати Полегенько, — стоїчно повідомив Щебінь. — І пішов туди, а там уже купа народу.
— Тобто?
— Сусіди і все таке. Жіноцтво си ридає попід дверми. То я одразу згадав оте слово на «дипло»...
— Дипломатичність, — підказав Ваймз.
— Ага. Не кричати ні на кого і оте все. Я подумав, шо то є делікатна ситуація. Та ще й вони стали в мене кидатися всякою всячиною. То я прийшов сюди. Адресу її я си записав. А тепер я домів, — він відсалютував, злегка похитнувшись від удару власних пальців об власну ж скроню, і відбув.
— Дякую, Щебеню, — сказав Ваймз услід.
Він поглянув у написану великим округлим почерком записку.
— Другий поверх, з двору, вул. Півнедзьоба, 27, — прочитав він. — Нічого собі!
— Ви знаєте це місце, ваша милосте?
— Аякже. Я на цій вулиці народився, — сказав Ваймз. — Це за Затінками. Полегенько... Полегенько... Так... Тепер я згадав. Далі по вулиці жила така собі пані Полегенько. Худорлява така жіночка. Багато шила. Велика родина. Втім, там у всіх у нас були великі родини, це був єдиний спосіб не замерзнути взимку...
Він насуплено дивився на записку. Навряд чи це був якийсь корисний слід. Служниці повсякчас відпрошувалися в гості до своїх матусь, досить було виникнути якій-небудь незначній сімейній проблемі. Як там полюбляла говорити його бабця? «Син є сином, поки не одружиться, але дочка — завжди дочка». Посилати туди Вартових майже напевне означатиме згаяти час...
— Так, так... Вулиця Півнедзьоба, — проказав Ваймз. Він знову поглянув на записку.
«Мені варто було б називати її провулком Спогадів. Ні, я не можу витрачати ресурси Варти на полювання за примарами. Але я можу зазирнути туди сам. Дорогою додому. Сьогодні».
— Е... Малодупку?
— Ваша милосте?
— У вас... на губах. Червоне. Е. На губах...
— Помада, ваша милосте.
— А... е. Помада? Гаразд. Помада.
— Мені її констебль Анґва дала, ваша милосте.
— Як це мило з її боку, — сказав Ваймз. — Мабуть.
Цей зал прозвали Щурячою палатою. В теорії це було через оформлення; хтось із колишніх господарів палацу вирішив, що фрески щурів у танці стануть хітом інтер’єр-дизайну. На килимі теж було виткано процесію щурів. На стелі щури водили хоровод, сплівшись хвостами в центрі кола. Більшості людей після пів години в цьому залі хотілося у ванну.
Тож у місті назрівала черга до бань. Адже наразі зал швидко наповнювався.
За загальною згодою крісло головуючої зайняла (трохи більше ніж повністю) голова Гільдії швачок[46] пані Розмарі Долоня — як одна з найстарших лідерів гільдій.
— Будь ласка, тиша! Панове!
Рівень галасу дещо знизився.
— Докторе Дауні? — спитала вона.
Голова Гільдії найманців кивнув.
— Друзі, гадаю, всім нам добре відома ситуація... — почав він.
— Ага, як і вашим бухгалтерам! — вигукнув хтось у натовпі.
Залом прокотилася хвиля нервових смішків, проте тривала вона недовго, бо ніхто не сміється аж надто гучно з людини, яка точно знає ціну кожного життя.
Доктор Дауні всміхнувся.
— Можу ще раз запевнити вас, панове — та дами, — що мені нічого не відомо про замовлення на Ветінарі. В будь-якому разі, я не можу й уявити, щоб Найманець скористався при такому завданні отрутою. Свого часу його високість відвідував Школу найманців. Він уміє себе поберегти. Немає сумнівів, що він одужає.
— А якщо ні? — спитала пані Долоня.
— Ніхто не вічний, — сказав доктор Дауні спокійним тоном людини, яка не раз пересвідчилася в цьому особисто. — В такому разі, поза сумнівом, ми матимемо нового правителя.
У залі запала цілковита тиша.
Над кожною головою безгучно висіло слово «Кого?».
— Річ у тім... у тім... — заговорив голова Гільдії м’ясників Ґергардт Шкарпетка, — що бувало ж... погодьтеся... бувало, що... тобто згадайте деяких інших...
У колективній свідомості промайнуло: «Наприклад, Правитель Карколам... Нинішній хоч би нормальний».
— Не можу не визнати, — вставила пані Долоня, — що за правління Ветінарі ходити вулицями стало значно безпечніше...
— Вам видніше, мадам, — посміхнувся пан Шкарпетка.
Пані Долоня обдарувала його крижаним поглядом. Дехто захихотів.
— Я хотіла сказати, що для цілковитої безпеки нині достатньо скромної платні Гільдії злодіїв, — завершила вона.
— Дійсно, будь-хто може зайти до будинку роз...
— Договірної гостинності, — швидко вставила пані Долоня.
— Авжеж... і бути абсолютно впевненим, що не вийде звідти роздягненим догола і відлупцьованим до посиніння, — сказав Шкарпетка.
— Хіба що він таке полюбляє, — уточнила пані Долоня. — Наша мета — давати клієнтові те, що він хоче. У повній відповідності із запитами.
— За владарювання Ветінарі життя однозначно стало прогнозованішим, — сказав пан Глекк із Гільдії пекарів.
— Але всіх вуличних акторів і мандрівних фокусників він таки кидає до ями зі скорпіонами, — вказав голова Злодіїв пан Боґґіс.
— Це правда. Але не забуваймо, що ніхто не досконалий. У нього є свої капризи.
— Я вас прошу. Як порівняти з попередниками, він надійний, як скеля, з ним завжди все ясно.
— З Карколамом теж було все ясно, — похмуро сказав пан Шкарпетка. — Пригадуєте, як він зробив членом міськради коня?
— Погодьтеся, то виявився непоганий член міськради. Порівняно з декотрими іншими.
— Наскільки пам’ятаю, іншими на той час були ваза з квітами, купа піску і троє небіжчиків.
— А пригадуєте всі ті вуличні бійки? Всі ці злодійські бандочки, які постійно влаштовували розборки між собою? Вони стільки енергії на це витрачали, що вже майже не мали сил, аби братися до власне крадіжок, — промовив пан Боґґіс.
— Так, нині справи йдуть значно... стабільніше.
Знову запала тиша. У цьому ж і була вся суть, чи не так? Зараз настала стабільність. Що б не казали про старого Ветінарі, він зробив так, щоб завтра було подібним на сьогодні. І якщо вас вбивали у власному ліжку, то це було узгоджено заздалегідь.
— За Правителя Карколама було веселіше, — наважився хтось.
— Так, до моменту, коли вам відтинали голову.
— Проблема в тому, — сказав пан Боґґіс, — що ця робота сама по собі зводить з розуму. Береш нормального хлопа, нічим не гіршого за нас із вами, — а за кілька місяців він уже розмовляє з деревами і знімає з людей шкіру живцем.
46
Ця назва була лише евфемізмом. У народі говорили: «Авжеж, ці знаються на рукоділлі, ха-ха!». —