втомлений, як у тяжко хворої людини, голос:
— Я повернулась додому, Гордято.
Він спинився. Здивовано звів брови.
— А навіщо?
— Не знаю… — Мілея розгубилась. Справді, що дало їй це повернення? Чи старим Бестужам? Нічого, окрім ганьби.
Старий Бестуж, що до цього мовчки стояв у дверях, тримаючись рукою за одвірок, шморгнув носом і почалапав до хати.
Гордята ще раз зиркнув на Мілею. На її змученому обличчі сполохано затремтів усміх. Зів'ялі бліді щоки набубнявіли рожевістю, від того шкіра її розгладилась, помолоділа. Здивувався сій раптовій переміні. Але оживаюча краса її все ж не зачіпала його серця.
Раптом од порога до нього долинув молодий, бадьорий голос:
— Де він? Гордято, де ти?
Брайко!..
— Я тут… — Гордята вийшов назустріч. Брайко, широкоплечий, русявобородий дужак, кинувся йому на груди.
— Повернувся!..
— Ні, Брайку, я не повернувся. Зайшов… ось… провідати… — Він не завважив, як згасли Мілеїни очі. Як з її рук вислизнула голка, упала на долівку.
— А ми вже думали, десь головою наклав. Що ж не обзивався? Ай князь Святополк добре жалує?
— Я не в Святополка нині. У Володимира.
— О-о-н воно що… А Святополк саме рать готує на нього.
— А кияни?
— Що кияни? Ми хочемо супокою, бо то половчини, то коромоли князівські не дають нам життя.
— А коли б Мономах на стіл отця свого сів?
— А! — безнадійно махнув рукою молодий Бестуж. — І то — князь, і се — князь. Чи не все одно, котрий з них сидітиме у Києві?
Гордята не чекав такої байдужості. Колупнув носком чобота якийсь камінчик на землі, що той аж покотився по стежині.
Провів його поглядом і, щоб упевнитися в своїх думках, перепитав:
— То кияни не хочуть Володимира Всеволодовича?
— Не хочуть лити братню кров. А так хай би сидів…
— То я пішов…
— Куди ж ти? Хоч у хату зайди! Пообідай з нами…
— Нехай колись… — уже від хвіртки обізвався Гордята. Був приголомшений такою байдужістю містечан. Але й те подумати: чи не все одно бідаку, якому князеві платити потяги й правежі? Правду мовить Брайко: у хату злидаря ідуть тільки злигодні…
І ще був здивований своєю зустріччю з Мілеєю. Тепер майже переконався, що ніколи її не кохав. І що й вона не кохала його ніколи. В усьому була винна їхня молодість і ота шалена весна. Оті кущі квітучої п'янкої черемхи і жасмину, що звисали з кручі над двориком Бестужів; отой дурманний трунок від розквітлих яблунь, а потім липи. А може, солов'ї, що розкошували в густих заростях подільських чагарів, тривожно витьохкували, до знемоги сипали срібними трелями; їм вторили дрозди — то посвистували, то часто торохтіли. А зорянки й собі несамовито джеркотіли скрипучими голосами, силкуючись однотонно повторювати солов'їні витьохки.
А вечорами над дніпровськими гаями і кручами мерехтіли зорі. Солов'ї шаленіли, витьохкуючи свої рулади. Аж серце завмирало.
У таку солов'їну весну Гордята повірив, що все на світі — справжнє; що немає лукавства й облуди; що немає на Землі кращої дівчини за Мілею, і що її мінливі голубі очі — найкращі в світі, що її серце — найвірніше і що йому, Гордяті, щастя само звалилося на плечі…
Але те все минулося. Перетліло. Тепер його не звабить блиск очей, трепет коралових уст. Бо шукає інакшої краси. Справжньої. Та ой як важко осягнути її.
Останні роки, служачи при дворі Святополка, чимало перебачив дівчат-челядниць, прислужниць, бояринь, князівен, що юрмилися там. Яких тільки облич не бачив — і гордовито-пихатих, і покірно-усміхнених. Але жодне не війнуло в його душу теплом, щирістю. Щоправда, колись, одного разу, здається, було… А може, то лише здається…
Коло воріт Печерського монастиря на Гордяту вже очікував Нестор.
— Кияни жадають послати до Мономаха у Городець свою сольбу.
— Кияни? Які?.. — здивувався Гордята. Сьогодні вже чув їхню волю. Про яких же мовить отець чорноризець? — Які ж се?
— Можні кияни, звісно. Бояри і купчини, дружинники і старости рукомесних братчин.
— А вони… чого жадають? — насторожився Гордята.
— Почуєш сам, Василію. Веди їх до Городця, до князя Володимира. А буде час — запишеш свою оповідь і мені принесеш.
До Володимира Мономаха заможні кияни і владики монастирські спорядили велику сольбу. Вдова князя Всеволода, митрополит київський Микола, ігумени всіх київських монастирів, окрім Печерського. Владика Печерської обителі відмовився приєднатися до того гурту. Відсиджувався. Перечікував. Відмолював у Всевишнього гріхи за невільне лукавство своє.
Посли перейшли по мосту через Дніпер, що був навпроти Городця, і відразу ж опинилися в стані Мономахів. Князі-брати — Володимир, Олег і Давид — зачаївши подих, вичікували їх. Повози, попереду яких на коні їхав Гордята, скрипіли по піщаному путівцю, перехняблюючись з боку на бік. Нарешті спинились.
Першим зійшов на землю зі свого сідла Гордята. За ним повагом вибиралися ігумени, княгиня-вдова та всі інші кияни. Мономах не втримався, швидким кроком рушив до Гордяти. За його плечима лопотів червоний шовковий окрил.[99]
— Ну? — Голос Володимира Всеволодовича зрадливо зламався. Він досадливо кахикнув у кулак — мовляв, щось у горлі дере, отеє тремтіння не від хвилювання
Гордяту, проте, не обдурити. Він лише здивовано звів брови. Князь Володимир хвилюється? Аж так прагне Києва? А він, бач, простодушно гадав, що князеві найбільше болить братова кривда.
— Василько живий, — чомусь перше одповів Гордята. Хоча знав, не цих слів чекає від нього Мономах.
— Слава богу! — поспішливо перехрестився князь і опустив очі. — А… кияни?
— До тебе сольбу прислали. Он вона…
До них наближались княгиня-вдова і митрополит. Мономах шанобливо схилив перед ним голову. Простяг руку княгині.
— Сольбу свою до тебе привезли, князю, — загучав митрополит Микола.
— Гаразд… гаразд… — заспішив
князь Володимир, озираючись навколо себе: чи ніхто не чув тих слів митрополита? Мольба — значить, кияни просять його відступитися. Інакше б першим словом сказали: «А прийди до града Києва борже!»
Гордята, проте, здогадався, з чим прийшли кияни до Мономаха. І коли заносив у свій пергамен про коромолу князівську і про кривду Василькову, записав докладніше, що знав і про цю сольбу, а знав, що веліли сказати кияни Володимиру Всеволодовичу: «Молим,
князю, тебе і братів твоїх: не погубіте руської землі. Аще візьмете рать із Святоталком, поганії половчини прийдуть і візьмуть нашу землю, іже стяжали отці ваші і діди ваші трудами великими і хоробрістю. Краще візьміть рать із поганими, губителями нашими…» Іще записав Гордята-Василій: «Се почувши, Володимир розплакався і рече: «Воістину отці наші зблюли землю Руськую, а ми хочемо погубити…»
Як було не розплакатися князю Володимиру, коли можні кияни не воліли його посадити на золотий отній стіл, а відсилали у степ половецький, на брань, на захист їхніх багатств і животів, а йому — на погибель?
Лишилося одне: зректися своєї мрії
— Києва. Але щоб не думали, що він здійняв меч супроти брата свого і коромолить задля себе, гучно став кликати на помсту за кривду Василькову
— піти усім князям із дружинами своїми на Волинь супроти татя Давида Ігоровича й порятувати Василька…
Сольба передала Святополку Мономахові слова: «Коли не винен в осліпленні брата, іди на Давида Волинського, або схопи його, або прожени його!»
Князь київський радо погодився тепер приборкати Давида Ігоровича, щоб тим одвести від себе підозру у співзлочині й заручитися якимось, хоч поганеньким, союзом із Мономахом.
Раті двох молених князів-суперників рушали спільно на Давида Волинського. Брати, що потай ворогували між собою, тепер дивилися один одному у вічі смиренно й запобігливо. В жертву принесли третього. На нього має впасти гнів божий і гнів єдинокровців-карателів…
Гордята лежав на м'якому, пахучому сіні, що тихо шурхотіло під білим рядном. Лежав і посміхався. Крізь темну крону дерев бачив глибоке зоряне небо. І тепер, в цій глибокій первозданній тиші, в цьому величному мовчанні всесвіту небо розкривало йому свою таїну. Але навіщо йому, земній людині, незбагненність далекого і високого світу, коли його душа возноситься у небеса від земної, збагненної радості, яку він міг би назвати щастям. Коли б його про те хто напитав. Але його ніхто ні про що не питав і від того чувся подвійно щасливим.