Стефан знову смикнув себе за комір ряси. Став навпроти Вишатича. Зморщені обвислі мішечки під очима робили його схожим на якогось великомученика.
— Згоден їхати?
— Згоден, — з готовністю закивав головою Янь. — Але… Всеволод ближче — у Переяславі. Раніше прискочить сюди.
— Треба б йому нагадати заповідь отця Ярослава: «Майте любов між соббю, чада мої», — раптом обізвався той, ледь видимий у кутку чернець. — Мовив Ярослав: «Коли будете в ненависті жити, в распрях і сварах, то погинете самі і погубите землю вітців своїх і дідів своїх».
— Він знає, він чув сії слова сам од князя Ярослава, — кивнув до ченця ігумен. — Це пресвітер наш — Никон.
Янь уклонився в куток.
— Так і передам Ізяславу.
— А ще скажи: чув тії слова від мніха Никона, що колись вітцем його був наречений яко Іларіон. Сю заповідь прийняв з уст помираючого князя і записав у свій пергамен. Вишатич аж підскочив.
— Іларіон… Отець мій стільки сказував!..
— Про що саме?
— Як князь Ярослав висвятив тебе тоді у митрополити… І як війна була… Мій вітець сліпцем повернувся додому…
— Знаю гордого Вишату. Люто гречинів ненавидів.
— А вітець мій і не знав, де ти подівся. Гадав — помер.
— Сховався од світу і блазну[34] в Печерах. Ще по тій війні. Прийняв схиму — відтоді став Никоном. Доживаю свій довгий вік — і заповіді Ярослава стережу…
— Поможи тобі, боже… — Вишатичу здалося, що він зустрівся не з живим чоловіком, а з самою вічністю… З минувшиною, що враз заговорила до нього довірливо, як вітець колись. — Благослови! — Янь упав перед ним на коліна.
— Да пребуде з тобою сила господа бога нашого, — зашепотів над ним отець Никон.
Воєвода повертає назад, як уві сні… Великий Іларіон живий ще… Тож він тепер — Великий Никон… Велемудрий книжник печерський і літописець. Се князь Ярослав Мудрий заховав його в Печери від гніву гречинів. Митрополит Єфрем тоді, кажуть, повсюди винюшкував свого руського суперника, що у своїх проповідях славив народ руський, як рівний серед великих народів, нехтуючи переваги світової християнської держави. Казав Іларіон у «Слові про закон і благодать», що істина божа однаково всю землю наповнила вірою. І жоден народ не може возноситися своєю перевагою в більшій чи істиннішій вірі. Господь бог поставив Русь поряд з іншими просвіченими народами, то значить — із Візантією. Руські князі велеможні владичествують не в худій і в невідомій землі, але в такій, яже відома і слишима єсть всіма кінцями землі!..
Сі гріховні слова Іларіона сіяли гординю у руських князів, не гнули їхні спини перед Царгородом, а відштовхували їх од Візантії. Тому й не бажали визнавати ромейського владарювання на Русі. І народ руський повнився від тих слів своєю значимістю. Іларіон казав у «Слові…»: бог не презрів русичів, привів їх до істинного розуму. Руський народ не зневажив ніяких іних народів і не хулив нічийого звичаю, не творив зрадницької ради, як кого розіп'яти, навпаки — поклоняється розіп'ятому…
Єфрем за сії слова уготував Іларіону спалення на площі, біля Софії.
«Бога бійтеся, царя шануйте!» — учив апостол Павло. Бог на небі єдин, і єдин цар на землі — у святому граді християнському Константинополі. Ніде немає рівного йому. Ніхто не може з ним рівнятись — то гріх!
Але намірам Єфрема не судилося здійснитись. Зник великий Іларіон. Вивідчики принесли різні вісті: одні
запевняли, що Іларіон пішов до волхвів і ті своїми закляттями й чародійством обернули його на вовкулаку чи на дикого вепра. Інші оповідали, що Іларіон пішов у грецьку землю і замкнувся у якомусь монастирі. Ще були звістки, що Іларіон сховався у якомусь руському монастирі. Але в якому? Монастирів тих на величезних просторах Русі з'явилося як грибів після дощу. Вони не визнавали митрополичої влади, в більшості були княжими, а Печерський до того ж — підпирав єдинодержавців-князів супроти посягань Візантії і був недоступний для митрополії.
Слово Іларіона, його сила і воля наповнювали Печорську обитель ще від Ярославових часів. Великий Іларіон, ставши схимником, не переставав бути великим воїном. «Не наводь, господи, на нас напасті спокуси, не предай нас у руки чужих, да не буде прозваний град твій Київ полоненцем, а стадо твоє — прийшлим в землі не свої…» — сія молитва Іларіонова жива й понині.
Київ — да не буде полоненцем!.. Да не буде! Ми ще позмагаємось із тобою, всемудрий і книжно-речистий митрополите Іоанне!..
За якийсь тиждень воєвода Янь зібрався до далеких мандрів. За метушнею, поспіхом і гарячковими розмислами не відразу пригадав, що ще по приїзді від хана Осеня не привітав, як належить, свою осподариню, бояриню Ганну. Гукнув до покоївки.
Килька тої ж миті виросла на порозі. Ніби давно очікувала поклику боярина. Тернини її очиць грали лукавістю. Щоки пашіли так, що рідкі ряботини на обличчі здавалися білими плямимами.
Челядниця була святково вбраною. Чого б це? Червоні мережки на широких білих рукавах вишиванки також, здавалося, яскріли визивно й заклично. Янь закліпав очима: поверх тієї сорочки Килька натягла безрукаву багряну сукню з грецької вольниці[35]. Ту, що він колись дарував своїй жоні.
— Де… бояриня?
Килька зав'юнилась гнучким станом, повела чорною бровою.
— Богу молиться. Де ж іще?
— А ти пощо… так вирядилась?
— Боярин мій приїхав — свято для мене! — Килька пестливо провела долонями по своїх крутих стегнах, облизала спраглі губи.
— А сукню… де взяла? — вже не так суворо, скоріше з подивом прискіпувався Янь.
— Бояриня пожалувала. За вірну службу. Хі-хі-хі!
— Що… за служба? — насторожився воєвода.
— Килька уміє служити, тому вміє і мовчати, осподарю мій! — покоївка склала руки на грудях.
Яня немов ґедзь укусив. Одним стрибом кинувся до челядниці» щосили трусонув за плечі.
— К-кажи, с-суко! Пощо крутиш хвостом? Забула, чий хліб їси?
— Хіба я… що?.. Я нічого не робила? Хіба знаю, куди бояриня щоденно їздить? Потай їздить! Мене з собою не бере. Нікого не бере… Кажуть… волхвує… з Чорнобогом знається, кажуть люди. А я думаю — із ченцем отим… Нестором… Видний такий собою. В Печерах живе…
Янь відштовхнув од себе Кильку, витер руки об поділ сорочки. Половецьке відроддя нечисте! Що меле про його бояриню? З волхвами!.. Нестором… Який іще такий Нестор?..
Килька від образи схлипувала, губи її тремтіли.
Янь метнувся з хоромини, розчинив двері божниці. За столом, розстеливши під руку сувій нового пергамену, сиділа Гайка. Водила пальцем по рядках. Свічка в світильнику вже догорала.
Спокійно-сумовитим поглядом стріла настороженого воєводу. Для неї він так і лишився воєводою. Мужем не став.
Янь розгублено гасив ув очах свою лють і сполоханість. Вихолоджував душу лагіддю її схудлого, втомленого обличчя. Але ж… таки ліпосна його жона! Серце його, як і колись, враз затерпло, зустрівши запитливий погляд її великих сірих очей під темними віями.
Ге, Яню, їздиш, колесиш по землях далеких, а для кого славу добуваєш? Де чада твої, де нащадки роду твого? Брат Путята, той, бач, усю славу роду і перехопить.
Але воєвода Янь не міг ні в чому дорікнути свою бояриню.
Знав за собою вину. Та сподівався на диво. Гадав, здорова кров смердової дочки переборе його худосилля. Проросте в ній його сім'я.
Бачив тепер — помилився. Себе дурив намарними надіями, її душу скалічив. Не колише дітей його жона, а, як тая черниця, книги та пергамени вичитує… За сим і спливають її літа…
Гостре відчуття власної провини перед жоною отверезили його.
— Їду я, Гайко.
Вона підвелася з-за столу.
— Знову… Далеко?
— У польську землю.
— За Ізяславом?
Янь стрепенувся. Мовчки відступив назад від мерехтливого світла недогарка.
— Не бійся, не скажу нікому, — заспокоїла його.
— Ігуменя Анна буває у нас?
— Давно вже не було.
— Угу…
Що він хотів сказати? Щось добре, зичливе хотів сказати своїй Гайці, але не знав що. Ага… Про що се Килька натякала? В його серці продралась злість.