— Пощо Килину так жалуєш?
— Для неї се єдина втіха — красна одяганка. А мені — байдуже.
— А волхвування — не байдуже? — Янь уже кипів.
Гайка здивовано витягла шию. Уважно розглядала порожевіле, плямисте лице Яня. Від злостивості зизі очі його стали ще більше косувати й геть розбіглися вусебіч.
— Я не волхвую.
— Коби вже волхвувала так, щоб дитя мені принесла… Кому лишу сей терем? І сії книги… і стайні… і все…
Гайчике обличчя зблідло. Очі померкли.
— Коли так… піду звідси, Яню…
— Іди! — притупнув ногою воєвода. І раптом злякався. Гайко… Нічого не хощу від тебе. Сина подаруй!
— Але…
— Знаю! Моя вина… — І раптом його маленьке, жилаве тіло затряслось у німому риданні. Гайка розгубилась. — Усе прощу… ніхто не знатиме… Ти ж моя жона вірная!
Гайка знітилась. Уперше за стільки літ спільного життя в ній озвалась у душі людська жалість до Яня і до його зизих очей. Напевне, велика печаль лежить на душі воєводи…
— Порятуй мій рід, ладо моя! — шепотів розтривожено воєвода. — Інакше все те достанеться Путяті. Той загребущий! З рота вирве!..
— Я… не знаю як, Яню… — Гайка задихалась від сорому.
— Знаєш, Гайко. Ти все знаєш! Присягаюсь тобі богом вседержителем… І, коли хочеш, клянусь твоїми богами — Даждьбогом і Перуном… Кривого слова тобі ніколи не скажу. Ото якийсь чернець там… Якийсь Нестор…
— Ти що?! На гріх мене штовхаєш?
— Відмолимо у богів удвох, Гайко. Храм поставлю.
— У богів, може, й випросимо прощення. А в себе?
— Гайко, що в себе? Мені вже півста літ. Надіятись ні на кого. А тобі ще жити і жити на сьому світі. Хіба тобі добре без чада?
Гайка підійшла до свого мужа.
— Не треба, Яню…
— Гайко, ладо моя!..
… Дивувалась старша покоївка. Уперше за стільки літ бояриня сама збирала в дорогу воєводу. Клопоталася, щоб хліба і сухарів було вдосталь. Щоб і лагвиці з медами не перемерзли. Щоб і кожухів та шкур кинули на сіно вдосталь.
Коли сани з воєводою вислизнули за ворота й понеслись вулицею, довго проводжала поглядом. Аж доки не вляглась біла заметіль, збита саньми й кінськими копитами.
Поїхав Вишатич.
Другого дня почала збиратись у дорогу і бояриня. Заманулося Гайці навідати свій рід смердівський, до вітця-матері заглянути, у Васильків-град.
Не брала пишних повозів, не клала ані килимів, ані хутра. Сама тримала віжки в руках, сама кермувала, яко візниця. Сказано, смердівська вдача!
Доки їхала до Золотих воріт, зустріла кілька верхівців і двоколісних їздил можних киян. Здивувалася, віталися з нею покрадьки, одводили очі вбік… В сей непевний час воліли краще не пізнавати Вишатичиху. Хтозна, який гнів божий накличе на свавільця-воєводу митрополит Іоанн. А заодно і на них, нині владарюючих…
Дивувалась: знікчемнів рід людський… Заплутався у безчесті і лицемірстві. Подалі, подалі від сього пристанища облуди й ницості! Туди, на вільні ниви, до вбогих осель, де голодна, але чиста правда, де щирість людська гріє душу… До отця-матері…
Біле сонце пливло в білому небі. Біла, засніжена земля зливалась із ним на обрії. І не видати межі, що ділила світ небесний і земний.
Здавалося, що дорога, якою мчали Гайчині сани, веде у білий простір небес, де так само кришталево-сонячно, безмежно, чисто. Обіч санної дороги мертво спали ліси під білою сніговою паволокою. І на душі від того ставало тихо й чисто.
Розмірено й дружно бігла трійка її коней. Сани пружинисто вихоплювались на пагорби, стрімко, немов відірвавшись від землі, летіли вниз. Дорога вилася-в'юнилася згори — вниз, знизу — вгору. Інколи на овиду вставали в білому серпанку морозяної імли придорожні села. Подекуди в них височіли дзвіниці церков.
Гайка і не помітила, як розчервонілось, заімлилось сонце. Кінчався короткий зимовий день.
З-за мовчазних зачарованих хащ і дібров виповзали сині сутінки. Вони густішали, насичували повітря гострими колючками, ціпеніли від холоду. Услід за ними вихоплювалися поземки.
Сонце вже закотилось за небокрай. І раптом із розлогих байраків вилетів білий стовп вихору. Він вертівся у шаленому танці, здіймаючи довкола себе метелицю. Несподівано цей сніговий стовп зробився рожево-пурпуровим, потім синім, далі геть зчорнів і впав, розсипавшись, під копитами Гайчиних коней.
Серце її завмерло. Що за вістун? На добро чи на якусь біду?
Ледве утишила калатання серця в грудях. Цьвохнула по крупах коней. Завертати назад було вже пізно. Та й хто в світі завернув з дороги, що обіцяла невідоме?
Рвучкий вітер шарпнув на її голові теплу шалю. Тугий, колючий, безжально-льодовий сівер…
Метнулися вбік гриви і хвости коней. Гайка переполохано глянула вгору: над землею нависало важке чорно-сизе небо.
Уже було зовсім поночі, коли посипався густий колючий сніг. Щедрими оберемками вітер жбурляв їй заметіль в обличчя, на верету, що прикривала сіно.
А до Василькова вже недалечко — якихось три-чотири поприща[36].
Раптом щезла санна дорога. Полози грузли в густому розсипчастому снігу, як у піску. Коні важко брели, низько нахиливши голови й підставивши широкі лоби вітровію. Ось-ось вони спиняться.
Ніч обступала Гайку глибокою глухою чорнотою. Нарешті коні спинились. Довкола — лиш завивання вітру і тривожний шерхіт замерзлих сніжинок, що падали-падали звідусюд на неї.
Де вона? Куди їхати? Нічого не второпаєш… Несподівано коні різко смикнули сани, кинулись вбік. Гайка ледве утримала віжки. Тривожне іржання, підняті голови. Вовки?.. До болю в зіницях вдивлялась опріч себе. В очах пливли рожеві кола…
Знову сіпнулись сани, коні кинулись в інший бік і шалено помчали. Сани перевернулись, Гайка випала на сніг, зверху її накрили верета й сіно…
Десь у глибині глухої каламуті чулося іржання.
— Стій!.. Стій!.. — Гайка вибралась з-під сіна, кинулась до коней. У відповідь — лише віддалене сполохане іржання, та і його ковтала пітьма…
Ноги грузли в снігу вище колін. Йти було нікуди — скрізь морок. І раптом, коли вже певність покинула Гайку, вона побачила вогники. Якесь оселище світило скалками. Люди вечеряли…
І Гайка побрела по кучугурах на ті вогники. Спіткнулась об якусь дровиняку. Нахилилась, взяла до рук, обіперлась. Легше стояти. І легше йти. І вона йшла…
Знову блимнули вогники. Але якось дивно — з другого боку, з протилежного. Вони не гасли, рухались то рівною низкою, то півколом. Тільки тепер відчула, що вітер ущух, що густий сніг немовби пом'якшав.
Подумала — все це марення. І вогники, і сніг. Але й відчуття реальності не покидало. Тіло задерев'яніло. На віях важіли крижинки. Спина і груди хололи від поту.
Пішла на вогні… Спішила. Не спускала з них очей, боялась загубити їх. Мо', то вовки? Все одно… Аби якийсь кінець…
Того вечора околиця града Василькова була розтривожена божевільним ґвалтом псів. По вулиці мчала ошаліла трійка коней. Коні уривчасто й тривожно іржали, форкали, били копитами сніг, ніби попереджали про якусь небезпеку.
Пси величезною зграєю ув'язались за кіньми й гнали їх завулками аж до озера. В цей час тут палали кострища.
Парубки й дівчата догулювали водохрещенський вечір. Ще не визначилося, кому ж має належати іордань — вирубаний з криги й облитий буряковим квасом велетенський червоний хрест. Удень отець Михаїл святив біля нього в ополонці воду. А ввечері один кінець града ішов на інший: бондарі в кулачному бою мали або перемогти кожум'яків, або віддати їм іордань. Сивовусі мужі, парубки, отроки на очах у молодиць і дівчат, що юрмилися коло вогнищ, виважували свою відвагу й силу. Дехто ж потай зводив рахунок зі своїм обидчиком чи одверто завойовував прихильність богині Слави…
Рипить під ногами замерзлий сніг, хрускають крижинки на обмерзлім листі лепехи, що стирчить над крижаним полем озера. Лава іде на лаву.
Несподівано з високого берега, звідти, де стояла церква, вигулькнула трійка коней. Вони мчали на людей, підминаючи під копита засніжені чагарі й прибережні хащі. Хтось не встиг вивернутись, хтось зойкнув, когось штовхнуло вбік саньми. Коні вже мчать між обома лавами кулачників.
36
Поприще — українська стародавня міра довжини (те ж, що й гони), рівнялось 60—120 сажням.