І показав їм скарби святої Софії київської, і скарби княжих монастирів і храмів. І велів дати послам Генріха стільки, скільки кожен міг руками утримати. Знає-бо: із собою на той світ на забере, а на сьому — золото-срібло дасть йому владу міцну. Але не знав другого: лише жебраки прагнуть золота! Ловці пороків і торгівці владою купують за нього примару нетривкої сили…
Проте Генріх відступився від Ізяслава. І лишився руський князь, старший Ярославич, утриманцем краківського двору. Став чекати… чогось чекати… І раптом — вістуни з Києва. Він їх відразу впізнав — бородатих. Але… воєвода Вишатич — права рука Святослава. З якими словами приїхав від брата ворохобного, татя і богохульника?
— Князю! — вклонявся тим часом Вишатич Ізяславу. — Слово до тебе мають кияни… Іди в Київ.
— Кияни!.. А князь Святослав? — збентежився Ізяслав.
Воєвода знову хилить чоло у поклоні.
— Князь Святослав преставився. Царство йому…
— А віче?.. — нетерпеливиться Ізяслав,
— Віче сказало: кличмо Всеволода.
— Але ж хто мене хоще?
— Мужі смислені київські. Значні мужі і чорноризці печерські, чада, богом уподобані. Бери воїв, іди на Київ. А ми поможемо своїми дружинами. Плечі свої підставимо під твої стопи.
В очах Ізяслава вичахла радість.
— Непевне діло…
— Отець Никон велів тобі слово передати — у землі Руській має відновитись заповідь отця твого: на столі київському має сидіти старший в роду.
— Князю, не гнівися на жону свою… — з-за спини підскочила до Ізяслава Гертруда. — Візьми рать у вітця мого. Послухай бояр. Забери київський стіл!
— Отець твій, жоно, уже не дасть мені своїх воїв.
— Дасть! — Тонкий кінчик носа Гертруди почервонів. — Я нагадаю йому, як отець твій, Ярослав Мудрий, пішов у лодіях своїх на м'ятежників-мазовшан, які перебили єпископів, і попів, і бояр своїх. Тоді він посадив на стіл князя Казимира і сестру свою Добронігу у жони йому дав!
— Забрали у мене все срібло-золото… Чим воям плататиму? — ледь не заплакав Ізяслав.
— Перемогою, осподине мій! — гордо блиснула очима Гертруда й повільно попрямувала до ґанку. Обернулась, велично повела рукою перед собою: — Просимо дорогого гостя до палат!
У хоромині немов забули один за одного. Кожен думав про своє. Ізяслав не наважувався пристати на слова Яня. Надто багато було за спиною поламаних обітниць — і Генріха Четвертого, і князя Мешка, і дружини лядської…
— Сіє так… сіє так… — роздумував князь. — Ще великий Іларіон теє говорив. Не оскуділа розмислом державним Русь. Але ж ти, воєводо… Пощо тепер стоїш за закон, а раніше — того коромольника Святослава уподобив?
Вишатич од несподіванки закрутився на місці, стрільнув своїми зизими очима врізнобіч.
Ізяслав і Гертруда сиділи рядком на лавиці, критій червоним килимом, під лампадницею та іконами. Яко янголи божі на небесному суді.
— Я не лукавлю, князю. Мав я від мого благодітеля князя Святослава шану, і землі, і продажі. Покарав його бог за те, що закон і заповідь отця переступив.
Тепер хощу тобі служити. По правді. Увесь рід мій великим князям вірно служив. І сліпий вітець мій — Вишата — сам знаєш, муку прийняв за землю руську.
— Най буде так, — недовірливо хитнувся вперед Ізяслав, — Най і так. Будеш вірним мені — шануватиму і я.
Вишатич полегшено зітхнув. Обвів невелику хоромину поглядом. Стіни її обшиті дубом, навколо вікон — різьба древоділів майстерних. На стінах — ікони, свічі, лампадниці… Яко в палатах
київських…
Гертруда тихо підійшла до стінного ларця, зняла з полиці два срібних келихи, націдила із куманця червоного вина.
Піднесла на таці спочатку Ізяславу, потім Вишатичу. Схилила у неглибокому поклоні сиву голову, по-дівочому граючи невеличкими жвавими очима на худому, вже прим'ятому літами лиці.
— Спасибі, Яню, що дбаєш за нас і за онуків великого Ярослава, а наших синів — Святополка і меншого — Ярополка. Маємо твердо виконувати заповіді Ярослава Мудрого. — Вона дивилась в обличчя Вишатичу, але слова спрямовувала своєму князю.
«У княгині недаремно голова зсивіла… Духом тверда… І десницю Ізяслава спрямовує… Ліпосна княгиня Гертруда!» — думав тим часом Вишатич.
Від тих слів про синів Ізяслав стрепенувся, немов когут, що ненароком задрімав на заборолі, затріпотів, пробуджуючись, крилами. Схопився з лавиці, повернувся до ікони, перехрестився.
— Подивися, матір божа, на смиренність мою і прости гріхи мені…
Гертруда опустила очі. На її блідому, змученому обличчі ворухнулась переможна усмішка. Підійшла до Вишатича.
— Які вісті од сина нашого старшого Святополка?
— У туровській землі сидить. За болотами. Там тихо.
— Аби тихо, — зітхає Гертруда. — А дочку нашу Євпраксію віддали ми тут за князя Болеслава.
— Ще одна Євпраксія лишилась тут. Дочка Всеволода — також Євпраксія — уже давно за самим імператором Генріхом Четверти. Імператриця! — Невідомо чому Вишатич говорив про це з гордістю.
Гертруда міцно стулила зморшкуваті уста. Лише тоді воєвода збагнув недоречність своєї радості. Генріх Четвертий, імператор Священної Римської імперії, який воював із злолютним римським папою Григорієм Сьомим, що тряс усіма королями і єпископами в Європі, цей могутній володар Германської імперії був родичем Всеволода Ярославича. І Всеволод міг опиратися на нього в своїх забаганках щодо київського столу. Слабосилий же польський князь… Яку поміч може подати нещасному ізгою-князю?..
Янь відступив до лавиці, тяжко провів рукою по чолу, сів. Нелегка робота ця бути послом від киян в такий непевний час…
— Воєвода втомився? Зараз скажу постельничому… Чекай… Підеш у свій покій, відпочинеш з дороги.
Янь радо захитав головою. Подалі, подалі від розмов із княгинею й князем. А то знову яке слово недоречне бовкне!
— Мені скоро й назад, княгине… Поїду у землю волинську. Князів тамтешніх піднімати з дружиною. У поміч князю Ізяславу. На чужі раті надій не маю. Вони про свій гаман дбають, а не про князеву честь…
Тьфу, знову язик його не в той бік повертається!.. Гертруда відвела очі вбік.
— Не обезсудь, княгине. Говорю щиру правду.
Гертруда високо підняла голову, попрямувала до дверей. Вона образилась за своїх родичів, про яких так непоштиво мовить руський воєвода. Але й відповісти йому нічого не могла — адже мовить він правду. Вишатич відчув, як сорочка геть прилипла до його спини. Долонею витер знову спітніле чоло. Не годен із нього посол…
Князь Ізяслав гірко посміхнувся воєводі.
— Горда моя княгиня…
Другого дня Вишатич розшукав свого вірного гридя Порея на стайні, біля коней. Той блимав на воєводу спідлоба й затято мовчав. Тільки сильніше натискував на гребінь, яким чесав коневі боки. Вишатич здогадався: в серці Порея кипить якась обида.
— Їхати нам скоро назад, Порею. Так велів князь.
— І слава богу! — з несподіваною злістю згодився гридь. — Сам хотів просити воєводу про сіє.
— Що так? — Вишатич обережно озирнувся. Ця пересторога сподобалася Порею. Руки його обм'якли.
— Лукаві їхні челядини, — зашепотів на вухо гридь. — Нашим коням у шаньки… ячменю насипали замість вівса! Щоб коні зажиріли і втратили біг…
— Скажу князеві.
— Не треба вже. Я по-своєму розпорядився.
— Сам?
— Атож. Отой ячмінь пересипав у шаньки їхнім коням, а овес їхній — всипав у свої… Отак!
— Лукавий єси, гридю, — задоволено осміхнувся Янь.
— Мушу бути таким… з лукавцями ж…
— Ну-ну… За день — і в дорогу…
— Пане Яню! Пане Яню!.. — кричить з ґанку постельничий князя. Угледівши Яня біля стайні, пустився бігти притьмом до нього.
— Пане Яню! Біжи борже, князь Ізяслав кличе. Там сольба![40] Від папи римського…
Ізяслав справді чекав Вишатича з нетерпінням.
— Твоя рада мені потрібна, Яню. Яко мужа осмисленого. Посли від папи Г ригорія Сьомого прибули… Аж із Рима!
— Дивнії діла твої, господи… — розгубився Янь. — Чого їм треба?
Хто не відав про папу Григорія Сьомого, котрий імператора Генріха Четвертого… на коліна поставив у Каноссі?.. Аби не посягав на всесилля римських пап….