П'ять-шість літ тому, коли булгари котилися з Великої Ріки, Добрин вперше прибув до дулібів. Тоді поляни з'єдналися з росами й тиверцями і відтіснили кочовиків до побережжя Руського моря. Дуліби лиш посміялися у спини воям: ви бороніться, а ми — у полі ниви будемо орати. І дружина у нас мала, не годна меча тримати… Усе то була лжа. Добрин відав про те, як і всі поляни і всі роси. Дулібам ворог той не загрожував.
Яку ж відповідь нині дадуть вістунам?
Переступивши поріг низького дерев'яного капища, Добрин потрапив у просторе виталище. Посеред нього стояв витесаний із білого каменю чотириликий бог дулібів Світовид. Він одночасно дивився в усі чотири сторони світу — то з усміхом лукавим на тонких губах, під довгим вусом, то з жорстоким прискалом ока під насупленою бровою, то ніби сумно вдивлявся удалеч чи мрійливо заглибився у свої роздуми. Голову Світовида вкривала висока шапка, що нагадувала смушкові бирки пастухів. Руки важко впирались у руків'я меча, а внизу, під ногами, які так міцно стояли на землі, ніби вросли в неї, було висічено два перехрещених списи і серп. Бог Світовид, певно, також орав землю, сіяв хліб, жав його і ламав списи тих, хто зазіхав на добуте в поті чола добро.
Цієї ночі Світовид усіх зустрічав веселим усміхом.
На мідних опаницях[45], що стоять на триніжках біля ніг Світовида, на вогнищі, шкварчать шматки яловичини, вепрятини, цілі зарум'янені куріпки, гуски, качки. На широкій пательні смажиться риба, якою багаті Західний Буг і його заводі — круглобокі веризуби, карасі, соми, безкості вугри, важкі осетри та інша пожива риб'яча. А довкола того требища стоять шкіряні міхи із зерном.
Високий худий старець у довгій білій сорочці ходить навколо требища, потроху набирає зерна у жменю, сипле його на жар.
Попід дерев'яними стінами капища з колод, поставлених сторчма, впритул одна до одної, сиділи на лавах найстарші поселяни Лепесівки й окольних селищ. Вони відбирали із снопів, що лежали коло них на землі, найкращі колоски й передавали молодим жницям, які сиділи тут же й, тихо співаючи, в'язали з тих колосків, деревію, жовтоголових суцвіть безсмертника довгий вінок — бороду для бога Волоса. Наступної весни зернами з того вінка орачі почнуть засівати своє поле. А нині — вони славили цьогорічний урожай.
Добра нивойка була! Сто кіп жита зродила і ще ся похвалила, копу перечинила. Запрягайте воли, поїдем до діброви сосонки витинати, копоньки підпирати!
Добрин, постоявши біля дверей, уклонився дулібському ідолу Світовиду й звернувся до старшини — старшого волхва Остромова, ґречних мужів Година, Вольги, Прибика, які очікувально дивилися на прибулого.
Коли під час чародійства з'являється далекий вістун, коли на ньому сіра від поту й пилюки сорочка, а під очима залягли темні пасмуги втоми, то певно, що приніс він недобрі вісті. Якась біда насувається на їхні житла, на їхні капища і їхній рід.
Неясна тривога виповнила капище. Остромов частіше, аніж належало, сипав зерном на требище; жниці-в'язальниці стали збиватися зі слів пісні. Та все ж кожен продовжував робити свою справу. Бо сьогодні — не орачі, а мудреці орють свою ниву. Так велів звичай. Шана до хліба насущного — вище за усяку суєту. Мудреці орють свою ниву у людських душах і засівають її зерном заповідей, для пам'яті роду. Пам'ять береже рід. Смертна людина — безсмертна в своїх надіях і в своїй пам'яті. Коли ж вона втрачає пам'ять і слово, коли губить звичай — її забувають боги. І вона зникає безслідно на сій землі. Тому волхви дулібів, як і в інших племенах, пеклися за тим, щоб із коліна в коліно онуки і правнуки дбали про честь хліборобську, щоб знищити рабство душі і щоб не міліли серця, і щоб не губилося слово і не пересохли ріки пам'яті…
Старійший волхв дулібського племені говорив спочатку тихо, потім голосніше. Добрин чув уже окремі слова, а далі й повністю поглинувся ними.
— Аще коли лінощі в тілі, Земля-мати росою-потом не віддасть, зелом-плодом не подарує, поморить рід людський голодом, висушить колодязі й ізвори, ріки й потоки, зів'ялить трави-волосся… То нехай же син Неба і Землі, ясновидящий Світовид, одведе від нас ту напасть, най дасть сили в руки і в тіло, аби-сь потом, зерном, чадами і своїми могилами засівали ми нашу землю. Най душа племені нашого не порожніє. Бо душа спорожніє — спорожніє світ, відсахнуться від неї боги і в землю ізійде рід наш… Прийми, великий Світовиде, наш хліб, і наше моління, і наше слово подяки, не оскуди пам'ять нашу і рід наш, аби світ воздав нам своїми плодами і утвердив на землі…
Віночниці обвили навколо Світовида вінком, Остромов легенько провів по ньому рукою, а жінки-в'язальниці зняли довжелезний вінок і понесли із капища. Волхв услід їм посипав зерном із жмені…
Тільки тепер Остромов попрямував до гостя.
— Бачу, Добрине, знову у нас. З чим приїхав?
— Обида лопотить крилами над нашою землею. Поляни просять дулібів столкуватись. З нами Сівер і Рось.
Остромов поманив пальцем двох старійшин.
— В толковини[46]просять нас поляни. Рать тримати разом.
Сухий, зігнутий, ніби перебитий пополам в череслах[47] Годин наставив долоню над вухом.
— Супроти кого?
— Зараз не відаєм. Степ рушив на нас. Чорний степ. — Маємо вєть[48] держать!
Добрин осміхнувся кутиками вуст: тоді так само йому сказали — вєть держать. А потім — відмовили. Тепер Годин повернувся знову з таким же лукавим лицем.
— У нас пущі. Велика орда не продереться крізь нашу землю. — Сухий смішок затріщав йому в горлі, немовби лелечий клекіт. — То уличам і тиверцям треба кочовників боятись. Та вам.
— Сіверцям також. Їх можуть дістати з Дінця, — кашлянув у великий порепаний кулак Прибин. І сам він здавався Добрину старим порепаним гарбузом,
Остромов стояв осторонь, знав, що слова сії будуть гіркими для полян. І це вже вдруге! Але підставляти плечі дулібського племені під мечі, які їх, безумовно, не дістануть тут, не жадав. Добрин повернувся до волхва.
— Твоя мова, волхве, веле мудра. Кланяюсь тобі, що умієш берегти звичай словенський і любов до землі. Вона щедро воздає вам за те. — Добрин схилив на груди голову в короткому поклоні. — Але якби в твоєму слові була ще одна заповідь — землю свою треба берегти і множити не лише потом і серпами, а й мечами. Так учить волхв полян і росів мудрий Славута. Пам'ять Слова можуть знищити чужі войовники, знищити разом із іменем народу. Так веліли тобі сказати старійшини полян.
Старий волхв уклонився до землі.
— Дякую старійшинам. Але у дулібів своя мудрість. Її освятив наш Світовид. Тому й живемо краще за всі племена словенські!
— Живете краще, бо за нашими спинами, волхве! — гаряче блимнув очима Добрин. — А того й не бачите, що нині плодите зраду — братів своїх в інших племенах не хочете підперти своїми мечами. Хіба Світовид ваш не навчав тому, що у зрадників ниціє душа й гниє коріння?
— Старійшини так говорять усі; немає на те нашої згоди. Чи не так? — звернувся Остромов до Година й Прибина. Ті закивали головами… — Так і скажи своїм старійшинам. Маємо порядкувати свої клопоти.
Остромов першим вийшов із капища. Добрин остовпіло стояв проти кам'яного Світовида, який одним оком невидюще підморгував комусь, а іншим лукаво посміхався до нього. Многоликий Світовиде, пощо учиш лукавству дітей своїх? Хіба дуліби, поляни, росичі, уличі не єдиного кореня — словенського?.. Пощо не навчив волхва дулібського дивитись на Небо? Невже він уміє бачити лише клапоть землі під собою і не вміє серцем чути сили й могуть всього народу словенського?..
Добрин поволі брів до узлісся, де очікував на нього Власт. До Дівич-гори несли вінок Волосу, неслі свічі в руках, що миготіли в темряві, як живі зірки, несли свої співи-заклинання. І розколисаний ними володар Неба Сварог, покинувши свої небесні клопоти, обсипав женців-хліборобів зоряним дощем. Добрин упав на теплу траву.
Коротка мудрість править словом Остромова — так і скаже він своїм старійшинам. Вознісся старець велеречивий гордістю своєю над іншими, і серце його, і розмисл його полонили надто земні жадання. Волхви — обранці богів, то й мають уміти сіяти добро не лише для свого живота і живота своїх кревних… Біда, коли мудрий муж стає ситим собою…