Бігав по хороминах, розвівав свою самотину несамовитістю, вистукуючи по мостинах підлоги каблуками грецьких чадиг[53]. Гриз нігті на пальцях, блискав урізнобіч зизооко. Гайко!.. Біль його… Ненависть його… Образа його…
Єдина розвага — приїзди до князя Ізяслава. Ізяслав, возсівши знову на київському столі, обіймав його за плечі, яко рідного брата. Вів до себе, у ложницю, садовив на покуті під іконами. Тоді Вишатич забував про свої кривди. Тоді вони удвох згадували, як Ізяславу вдалося безборонно прийти до Києва й сісти на отчий стіл. Як брати-князі під Володимиром-Волинським порозумілися між собою і як Всеволод з дружиною поклав перед Ізяславом меч і поцілував хрест. Сказав: «Брате, ти єсть старійший від мене, Іди в Київ. Візьми свій стіл, що отець Ярослав тобі заповідав. Грішен єсть. Прости!» Всеволод упав на коліна. Розчулений Ізяслав і собі став на коліна поряд з ним. «Бог простить. Молися! А мені воздасть за довготерпіння. Пощо мене, браття, вигнали в чужу землю? Пощо багатство моє побрали?» Всеволод плакав. «Прости, брате. То не я, то Святослав. А я винен, що на поклич киян прийшов. Тепер бачу: ішов я супроти закону. За ослух мій покараний був господом хворістю тяжкою. Але як тільки помисли правдиві вселилися в мою душу — очуняв єсмь… Старі боги помогли. І Живка, волхвиня їхня…»
Ізяслав насторожено заглядав братові в очі. Єретичні слова злітають з його уст. Чи личить християнину приймати волхвування, й зілля, й благословення старих богів? Але коли вони також були за Ізяслава, то нехай… Він помовчить.
Тепер оповідав те все Вишатичу.
— Сказав брат мені тоді: піду у свій уділ, в переяславську землю. А ти до Києва спіши…
Вишатич те все знав. Але вдавав, що чує вперше, як сталося, що не було битви між Ярославичами.
Кияни тоді відчинили Золоті ворота і вдарили у дзвони. Видзвонювали на церкві Богородиці благовіщення на Золотих воротах, на церкві Богородиці князя Володимира, названій Десятинною, на дзвіницях монастирів Георгія і святої Ірини, святого Петра, Дмитрівського монастиря і монастиря Германова на Клові… Найпізніше ударила в дзвін митрополича церква святої Софії. Митрополит Іоанн зачаїв злобу супроти Ізяслава… І нині, мабуть, плете свої тенета в темних закамарках… Боїться його Ізяслав. Питає ради у Яня:
— Вижену Іоанна, що вчинить патріарх в Царгороді?
— Накладуть злую єпітимію на всю Русь. Або ще половців нашлють.
Ізяслав зітхає. Ходить по ложниці. Високий, трохи вже зсутулений. Нетерпеливо крутить головою.
— Поїдьмо у Печери. Попросимо ченців молитися за наші гріхи.
Печерська обитель стрічала Ізяслава з великою шаною. Ігумен Стефан, котрому було вже важко ходити, виповз із своєї келії, опираючись на плечі двох келійників, що прислужували йому. Стефан вітав великого князя підкреслено поштиво кланяючись.
— Тілом відходжу од сього світу, — шамкотів до Ізяслава, а душею з тобою, князю. Знайте, чада мої, — звертав погляд до ченців, — перед богом буду заступатися за князя нашого законного. Хай міцно тримає в своїй десниці закон і благодать землі нашої.
— Владико! — упав перед ігуменом якийсь чернець. — Учив нас преподобний отець Феодосій, і ти, владико, учив нас, овець заблудших, ніякого набутку не збирати й не тримати в келіях. А я ось стяжав трохи полотна — сам, уночі, ткав. Щоб для братії сорочки нові пошити. Дозволь віддати тобі, владико…
З-під широкої поли ряси чернець вивалив до ніг ігумена добрий сувій полотна.
— Охо-хо, гріхи мої земнії, — застогнав Стефан. — ІІощо не послухався слова господнього? Сказано: де багатство ваше, там і серце ваше. Аще хощеш бути безпорочним чорноризцем — візьми своє полотно і кинь в огонь горящий! Аби усім наука була…
Чорноризець, певно, чекав од ігумена подяки й при тих словах сахнувся. Увесь пересмикнувся, щось злякано залепетав.
— Я ж не собі… для всіх… для братії… — відступав од Стефана, як від навіженого.
— Візьми!.. Візьми!.. Кинь!.. — підштовхували ченця брати-чорноризці, а той ховав руки за спину, ніби сувій полотна, що він виткав для добра, для всіх, тепер обпікав йому долоні, як розпечене залізо.
— Пощо, владико, гріхом називаєш сію працю брата нашого? — обізвався якийсь чернець. — Брат Деміан не для себе, для всіх старався. Усім нам сорочки треба нові — бачиш, погнили вже на наших спинах від поту. А нікому до того немає діла! Сіє не гріх працею своєю користати. А хіба не грішному ділу учиш нас — тягти отеє полотно із смердів?
— Єреміє, знову бунтуєш? — важко задихав Стефан. — Немає у мене більше слів до бога, аби тебе захистити в молитвах.
— Навіщо мене захищати, владико?
— блиснув чорними вуглинами очей Єремія.
— За спілкування із волхвами забув?
— Мав єпітимію за те від отця Феодосія, владико. Очистився од гріхів у сирій ямі! Ледве ноги витяг звідти.
— А нині матимеш нову єпітимію…
— задихається Стефан і хапає себе за груди. — Не питаєш, за що? От ти захищаєш Деміана. А сам же у сто крат грішніший за нього!..
— Не маю гріха, отче, — гаряче запротестував Єремія.
— А до челядниці ось цього боярина… Яня Вишатича… хіба не ти вчащаєш, га? І вже цілий рік… Кайся, доки не пізно!
Єремія мовчав.
— Кайся, брате, на коліна! Проси милосердя!.. — зашелестіли голоси ченців, які понуро стояли довкола й не піднімали ні на кого очей. Немовби це і не від них ішли ті слова, а з-під землі. — Падай на коліна, проси!..
Єремія визивно глянув ув очі Стефану.
— Любострасна жона сія, владико. Рятую її тіло й душу від блуду великого. Бог же заповів усякій животині плотську втіху. Люди хіба гірше звіра? Неправедно сіє. Богопротивне твоє вчення…
— Єпітимію… Єпітимію…
Оскоплення йому! — застогнав, зашепелявив ігумен і хитнувся до своїх келійників.
Ніхто із ченців не ворухнувся.
Стефанове лице затряслося у гніві. Коби ще не князь Ізяслав… не воєводи, які дивляться на його сором… на непослух братії…
В беззубому роті Стефана ворушився червоний язик, по ріденькій бороді стікала слина. Він безпомічно оглянувся на своїх високорідних гостей.
Князь Ізяслав, опустивши голову на груди, дрібко хрестився. Воєвода Вишатич переминався з ноги на ногу… Килька!.. Учора ж вона повисла у нього на шиї й присягалася усіма богами, яких знала вихрещена душа її половецька, що подарує йому сина. Янь відштовхнув її від себе… Тепер чув себе так, ніби його щойно вкинули в бочку із смолою.
Може, через те він підскочив до ігумена й прикрикнув на братію:
— Пощо стоїте? Хапайте сього блудника! — й навіщось рвонув за руків'я меча, що звисав у нього із золотокованого кільчастого пояса
Єремія раптом пригнувся, злодійкувато крутнув головою, стрельнув вигостреними чорними очицями туди-сюди й щодуху побіг до воріт, розвіваючи широкими полами чорної ряси. Тоді за ним кинулись двоє келійників. Прудкий Єремія швидко мелькав порепаними п'ятами, на бігу скинув із себе скуфейку й виплутувався із ряси. За мить вона війнула чорними крилами й упала на землю. А Єремія, в білій спідній сорочці з величезною дірою на спині, в ногавицях, уже торгав засуви хвіртки, намагаючись її відчинити.
Та від долі в бочці не сховаєшся. В цю мить ченці-брати схопили Єремію й поволокли до стайні. Він пручався з усіх сил, плювався, кусав за руки братів своїх, за котрих же заступався і котрі тепер озвіріло тягли його до плахи, ладні зідрати з нього шкуру живцем…
Уже ніхто не бачив того, як вони вкинули бідолашного Єремію в ясла, як накрили голову мішком, а руки й ноги прив'язали до конов'язі і як конюх-чернець, довго зітхаючи, гострив об камінь ніж, яким звично орудував з молодими жеребцями.
І потім ніхто й словом не обмовився про ганьбу і муку Єреміїву, яку прийняв за своє справедливе слово, котре в усі часи так возносять на золотий престол володарі людських душ. Возносять, щоб оскопити…
Не дізнається суєтний світ про сії і про іниї таємниці святої обителі, бо злі вчинки тут записували на воді, а добрі — карбували на камені та в пергамені.
Чорнориза братія товклася на місці — ніхто не жадав однести сувій добротного полотна до трапезної і вкинути у вогонь.