— Нестор іде! — хтось ткнув пальцем назад. — Хай він!..
Від круч, хитаючись, ішов високий чернець. З печери вийшов…
А може, не з печери, може, з іншого світу з’явився той Нестор, та хіба хто повірить у те… Бліда шкіра його обличчя немовби просвічувалась наскрізь. Великий хрящуватий ніс потоншав, очі провалились у глибокі очниці й дивно блищали, ніби одержимі якоюсь жагучою мислію.
— Нестор-книжник веле смислений, князю, в древніх письменах, — прошамкотів Стефан до князя. — Виучень Великого Никона. Пожалуй його увагою.
Князь Ізяслав із цікавістю дивився на печерника-ченця, коли той підійшов, у легкій шанобі схилив голову.
— Яка ж мудрість тобі відкрилась, брате, в печері? Кажуть, довго сидів? — заговорив першим Ізяслав.
В очах Нестора мінився світ. Нарешті погляд пильно зосередився на князевому лиці.
— Відкрилась суть життя суєтного, князю мій.
— Яка ж вона?
Нестор зітхнув.
— Два шляхи є в людини — митаря і фарисея. І ми, грішні земні люди, гадаємо, що коли кланяємось богу, коли всує повторюємо ім'я його, — то бог милостивий з нами і простить усі гріхи наші. Але це не так. Ми — мертві душею, бо ситі собою і своєю правотою. Тому ми — фарисеї, і бог не може бути з нами. Господь боровся проти фарисейства все життя — і не поборов. Прийшов до смерті своєї хресної.
— Наша віра в бога врятує нас, брате.
— Це не так просто. Древні іудеї недарма забороняли вимовляти ім'я бога. Бо наша віра сліпа. Ми лиш повторюємо слова, а серце — холодне, не вірує. Зело великий наш гріх — гордість. Іоанн Златоуст перший про це сказав. Чи не так, князю? Тому наш гріховний шлях у житті — фарисейський. Ми женемось за владою. Ми вбиваємо й мучимо менших і слабших, щоб утвердити себе владою. Чи не так?
Ченці довкола заворушились, гнівно позирали на владику свого, який непотрібною жорстокістю до Єремії жадав показати свою владу над ними, слабшими й безсилими братами-мніхами. І то все аби вивищитись ув очах князя і його боярина! Проте Стефан заплющив очі, схилився на патерицю. Дрімав чи слухав. Розумів чи вдавав, що розуміє.
— Іісус мучився і прийняв смерть за гріхи й злодійства людей. Так свідчать священні книги, Несторе, — втрутився Янь Вишатич. — Тому й прощає гріхи людські.
— Якби ж ми пам'ятали про ті муки — не творили б нові! Були б, може, справедливіші до людей. Іісуса ми вдягли нині в золоті шати, оточили славою. А якби з'явився він, цей мученик, серед нас тепер? Побитий, розтерзаний, з терновим вінком на скривавленому чолі? З тяжкою ношею хреста на собі? І якби в ту мить за ним гнались оті богоборці й хулителі, що розіп'яли його й закричали: «Ми знову тебе розіпнемо на хресті! Ти проповідуєш любов, а ми — ненависть. Ти піднімаєш смиренних і покірних, а ми — гордих насильників і відчайдушних свавільців! Ти кличеш до небесного царства, а ми жадаємо мати його на землі! І ти, жалюгідний, брехливий проповідник, знову будеш розіп'ятий нами!» Чи багато б нас, князю, кинулось на поміч Христу? Чи не залишили б ми його одного, віч-на-віч з убивцями?
— Як думаєш ти, Несторе? — тихо спитав Ізяслав.
— Я думаю, князю, що кожен би рятував лиш себе. Шукав би способу, щоб утекти непоміченим. А то ще й допоміг би убивцям… Боягузи — перші сподвижники убивць. Тако було з віків.
Ченці соромливо опускали очі додолу. Усім їм здавалося, що вони щойно самі сотворили той злочин, тільки замість Ісуса перед ними був Єремія — їхній заступник. Ігумен Стефан ніби проснувся, звів голову з долонь, що лежачи на патериці.
— Зело вчений Нестор наш, князю.
— А що було в минувшину? Хіба у нашій землі були боягузи? — не витримав Вишатич.
— Були. Одні племена боролись, іниї сиділи за їхніми спинами. Одні вимирали, інші — ситіли й возносились. Кидались у чвари…
— Хвала богові, кінчились чвари у нашій землі, — розплющив очі Стефан. — Князь наш законний Ізяслав…
— Міжусобиця не кінчилась, владико, доки в наших душах житиме себелюбство, доки ми будемо мовчати серед торжествуючого зла, — суворо мовив Нестор, оглядаючи притихлу братію.
— Прости! — раптом упав перед ним Деміан. — Це все він!.. Він! Єремію покалічити звелів!.. А ми… мовчали!..
— Де він? — скрикнув Нестор.
— Там!.. — з плачем відізвався Деміан і вказав рукою до стайні.
Нестор тут же попростував до стайні, де стогнав, кленучи бога і людей, нещасний Єремія.
— А ти, владико, ізійди геть… Не хочемо тебе! — розпачливо скрикнув раптом Деміан.
— Не хочемо…
— Іди!.. — Погляди ченців обпікали ігумена безпощадним осудом.
Такого ще не бувало в обителі! Стефан розгублено кліпав очима.
— Не хощемо! Оберемо собі іншого владику за статутом судійським!
— Як заповів нам блаженний Феодосій!..
Стефан заплямкав губами.
— Ходімо… До трапезної ходімо…
Невдало, як невдало прибув сьогодні київський князь!.. Краще тікати звідси… пошвидше…
Коли Нестор повернувся зі стайні, ковтаючи невидимі кривдні сльози за Єреміїну муку, його окликнув Вишатич:
— Отче! Отче Несторе! Новину знаєш? Ваш ігумен Стефан хоче піти од вас — у княжий монастир на Клов. Буде там владичествувать — князь покликав. А ти підеш із ним? Велів тебе спитати владика.
— Не піду з ним, воєводо. Не прощу йому Єреміїної кривди.
— Кого ж братія обере? Може, тебе? — зацікавлено наставив зизі очі Вишатич.
— Великого Никона будемо просити. Ось повернеться із Тьмуторокані… Якщо князь Ізяслав простить йому давні гріхи супроти нього…
— Простить. Уже простив. Слово його підпирає нині владу великого київського князя Ізяслава.
— А я залишусь при своєму ділі — пергамен буду свій писати. Про минуле оповідати.
— Кажуть, ти смислений в старих письменах. У мене є давні якісь записи. Може, коли зайдеш та подивишся?
— Про що вони? — насторожився Нестор, як ловець на звірину.
— Про походи великого Святослава і про старого Ігоря є. Ніби якийсь договір.
— Договір? Напевне знаєш, що договір?
— Напевне недоберу, чи Ігоря, чи Святослава. І є сказання — про помсту деревлянам…
Нестор засвітився обличчям.
— Я знав… знав, що вони існують! Що це не видумка Великого Никона!
— Ти про що? — заглянув Янь у очі Нестора.
— Про літописний пергамен Никона, воєводо. Він написав, що є такі договори русичів з греками. А дехто вважає сіє байкою. Велика Візантія, казали несвідущі, не могла укладати ряду з дикими русичами… А вони є, кажеш? — заглядав чернець у задоволене обличчя Вишатича. Очі його зволожились. — То дозволь прийти до тебе, воєводо. Переписати…
— Приходь. У мене є чимало рідких книг, — гордо випнув груди Вишатич.
Боярин Янь велику насолоду мав, хизуючись своїм давнім родом перед ученим ченцем і писцем печерським. Викладав йому книги із своєї невеликої, але добре дібраної книгозбірні. Не забував, ненароком ніби, похвалитися і своїм єгипетським чи грецьким келишком, кухлем, лагвицею, що дісталися йому то в подарунок, то в битві, то як алафа[54]. Хто, як не цей чернець мудрий, поцінує вишуканість і тонкощі в окрасах речей нащадка роду Добрині — Остромира?
Нестор обминав поглядом це багатство Вишатича. Обминав увагою навіть ошатні ікони та важкі, з чистого золота ковані підсвічники, в яких заради гостя запалювали свічі навіть удень.
Зате довго схилявся він над шматками пергаменів і то хапався за писало, то знову читав.
Янь м'якими кроками ходив поза його спиною. Йому свербів язик поговорити. І він, трохи перечекавши, став оповідати Нестору бувальщини і легенди свого роду.
Часом Нестор припадав вухом до слів воєводи. А особливо про Гайку. Скаржився воєвода на її ослух, на худородство смердівське й погорду, звинувачував у волхвуванні й відьомстві. Та за тою злостивістю Нестор угадував тугу за звичайним незнайденим людським щастям. Нестор відчував, що у Вишатича потроху визрівала думка насильно повернути свою законну жону в дім із її сином. Мусить же бути у нього спадкоємець, котрий би колись з гордістю оповідав і про нього, отця високорідного, і про його пращурів. Випитував у Нестора. Є у нього, у Яня, ще брат двоюрідний — Путята. Але безпутний свавільник і шибайголова. Той має собі нащадка — сина Дмитра. Усі Яневі землі можуть йому і дістатись. Він же, Янь Вишатич, яко старший у роду, не хоче цього. Хоче своє коліно продовжити. Але як? Чи буде це великим гріхом, коли він прийме Гайчиного сина яко свого? Чи буде йому благословення на це від отців святих? А в думках сплітав павучі тенета, у які можна було б заманити Гайку. Молився потай старим богам, прагнучи до земного щастя, й відверто благав у храмах християнського бога, аби ще й на небесах дістатись царства.