Нарешті вежі хана Ітларя спинились. Знову стали півколом до півдня, а посередині — найбільша вежа — дім хана Ітларя. Поряд з ним — вежі його жон і наложниць.
Відрада-Ула, закривши обличчя білою хустиною до самих очей, порядкувала довкола. Вежі наложниць мали стояти на відстані польоту каменя — зліва. Справа — ставлять свої вежі жони. За ними — старші сини ханові, їх жони і наложниці. А вже потім — інша чадь Ітларева: осторожники, батири, челядь, конюхи…
Увечері, коли всі вже влаштували, як належить, свої житла, Відрада-Ула сказала Гайці:
— Ітларь кличе тебе до себе.
Гайка скинулась, яко рибина. Губи її затремтіли, очі спалахнули зеленавою просинню.
— Нікуди не дінешся, сестро… Будь із ним ласкавою.
Спина Відради-Ули раптом ще більше зігнулась, як у немічної стариці.
Біла вежа хана Ітларя нагадувала затишну, чисту хату. Посередині, на білих баранячих шкурах, що вистеляли підлогу, стояв великий золотий підсвічник. У ньому горіла товста лоєва свіча. Але того світла вистачало, щоб освітити смагле рухливе обличчя ще не старого половчина, який з жадібною цікавістю в розкошених вузьких очах оглядав Гайку. Обмацував поглядом її шию, стегна, живіт. Його сильне, оголене до пояса тіло, бугрилось твердими вузлами м'язів. На голові чорне лискуче волосся заплетене у косицю. Ноги Ітларя прикривали широкі, з тонкої шкіри ногавиці.
Гайка не могла збагнути, яке було його обличчя, чи мужнє. Воно здалося їй якимось загадковим.
Ітларь показав їй рукою поряд із собою. Мовляв, сідай біля мене. Але Гайка рішуче ступила до нього крок, розвела руки в сторони, посміхнулась — їй зовсім не здавався цей лютосний Ітларь страшним. Сіла.
Ітларь звівся на ноги, заусміхався й собі, дивуючись, чому цій гарній білотілій бранці так весело у нього. Чому вона радіє зустрічі з ним, а не біжить, не ридає, як це робили інші. Не здогадувався, що тією посмішкою Гайка вимітала із свого занімілого тіла страх, розковувала свою душу і вселяла в себе відвагу й відчайдушшя.
Ітларь торкнув її за плече, своєю шорсткою грубою рукою зняв з неї тонку серпанкову шалю, якою Відрада-Ула загорнула її. Ханові очі хижо блиснули. Біле лебедине тіло бранки пахло дивними травами. І молоком. Гордятковим молоком. Наблизив до неї своє лице, ворухнув ніздрями… заплющив очі…
Тої ж миті вона зірвалась на ноги. Висока, струнка, тіло, її лоснилось білизною, немов грецький атлас.
— Ітларю! Ти хоробрий і відважний муж на бранок-невільниць. А ти візьми мене з волі. З коня! Дожени і візьми, яко батир, а не як ледачий кіт.
Ітларь примружив очі, наблизив своє лице до її грудей, нюхнув. Гайка не ворухнулась перед ним. Визивно дивилась на нього зверху вниз, кривила уста в презирливій посмішці, стримувала сміх.
Пересичена ханова душа раптом сколихнулась від тієї зневаги білотілої бранки. У половців-кипчаків котів не водиться. Вони не сидять на одному місці й мишей не заводять. Це у русичів є ситі ледачі коти, русичі сидять на одному місці усе життя й риються в землі. Половці ж — народ-воїнник. На бігу коня і спить, і їсть, і жону поіме, коли захоче. Русинка того хоче? Хо! Буде так.
— Екі ат акел![55] — крикнув Ітларь за полог влазу. — Екі ат акел!..
Двоє ошалілих верхівців летіли степом, під повним місяцем, під ясними зорями. То сходились, то розходились їхні огирі-актазами, то впивались один в одного гривами. А то стрімко неслися врізнобіч…
Повний місяць, вискочивши на високу білу хмару, з подивом ціпив своє око на майже голу жінку, яка то сиділа в сідлі, то стояла в стременах і за плечима якої розвівалась серпанкова шаль. Коси її розплелись і золотою хвилею звивались у повітрі, били по спині. Тільки-но другий блискучоокий верхівець підскакував до неї впритул і хапав її коня за гриву або простягав руку, щоб за шию притягти її саму до себе, — вона стрімголов ковзала вниз, під живіт коня, тримаючись ногами й руками за його круп, і вже за мить знову вилітала в сідло, ставала на коліна, на повен зріст — і чимдуж неслася далі…
Нарешті вершниця влетіла в темну ріку. Кінь з розгону шубовснув у хвилі й почав форкати, жадібно ковтав воду, затримувався, не слухав її слів. «Швидше! Швидше!..» Течія відносила її убік від берега, винесла на середину, крутила у чорних вирвах.
Випливла на другий берег перевтомлена, остуджена, мокра…
Кінь спіткнувся, упав на землю. Важко дихав. Конав. Розгарячений в бігу, напився води!.. Конику мій… Зглянься наді мною!.. Гайка припала до його ще гарячої гриви, гладила, мокрі роздуті боки… морду…
Немов у відповідь на її пестощі, він, моторошно напружуючи останні сили, заіржав. Важко поклав голову на землю й востаннє зітхнув. Вона заплакала…
Гайка тулилась до теплого боку конаючого коня, доки тіло його не заціпеніло від холоду. Ранкова роса зволожила землю й кінську гриву. Її тіло також стало холодним і мокрим.
Нарешті небо потемніло, зшерхли нічні зорі. Навколо неї глуха скаламучена темінь. Лише плескіт хвиль в очеретах та сполошений перешепт лепехи нагадували про нічне дихання землі.
Треба було щось робити, кудись іти. Не знала куди. Одне лиш усвідомлювала: всюди, куди не спрямує вона свій біг, на неї уже розставлені сіті хана Ітларя. Може, його половчини уже чатують на неї ось у цих очеретах. Може, десь перейшли річку на віддалі й вистежують, куди гайне вона. А що буде потім? Знала, хоч і не хотіла знати. Знала, що, коли сама повернеться до веж, матиме жорстоке приниження й упослідження, але — житиме! Та навіщо їй життя, коли душа й тіло її в неволі вічній? Вона ж прагнула волі. Добутись волі усякою ціною! Сліпе божевілля серця, що в цю ніч впилося миттєвою перемогою, не могла і не хотіла перепиняти в собі. Вірила в свою долю. У свою щасливу зірку. Вона втекла ж від хана!.. Вирвалась із його рук… Тепер лише не спинятись… Бігти!.. Бігти до волі!..
Змордоване втомою, її тіло одпочило. Наповнилось трепетом від єдиного жадання — бігти!
Покрадьки спустилась до Сули. Їй здавалося, що в цьому порожньому, налитому чорним мороком світі хтось міг почути крик її серця. Тамувала його бухкання, щоб не розбудило воно передсвітанкового сну водяних русалок і очеретяників. Ото вони тихо розгойдуються у напівсні, улігшись прозоро-розпростертими тілами на хвилях ріки, серед кущів лозняка.
Гайка ступила ногою у хвилю. Здригнулась. Холодна нічна ріка, Але коли і їй лягти на хвилі, то можна до ранку дістатись гирла Сули. А там стоїть град-осторожник землі переяславської — град Воїнь. Так оповідала Відрада-Ула.
Від сеї згадки потепліло довкола. Воїнь захистить її. Воїни-русичі й торчини, що живуть там, допоможуть дістатися до київської землі, додому… Вона побачить свого Гордяту…
Усі тяжкості, усі незгоди забудуться. З тої щасливої відстані їй здавалися такими мізерними її нинішні страждання. Рвійна відвага виповнювала її,
відточувала мислі, рухи, упертість. Вона тихо плеснула у хвилі Сули. Все можливе тепер було для Гайки. Тільки не думати про холодінь води, тільки пильно вдивлятись уперед і гребти, гребти руками вперед… До Воїня!
Широкоплеса тиха Сула чорніла перед нею дивно прозорою чорнотою. Потім вода стала сірити, голубіти. Гайка здогадалась — вставала ранкова Зоря. Скоро почнеться світанок.
Уже небо палало на небокраї яскравим рожевим полум'ям, коли вона відчула непереможну втому в тілі. Вибрела на берег, але тут холод скував її в своїх обіймах. Пірнула назад у воду. Наламала очерету, перев'язала той сніп жмутом лепехи. Вийшов плотик. Лягла на нього, підгрібала стиха рукою, Плисти було легше.
Перед очима ряхтіли дрібні темно-сизі хвильки з рожевими гребінцями. Над Сулою вставало Сонце. Ранковий подув вітру зігнав із плеса ріки ворухкі клоччя туману, що курилися ще подекуди під кущами лоз і очеретами. Від того ряхтіння в її зіницях чорніло, рябіло, відблискувало, розпливалось веселковими колами…
Знову виходила на берег. Знеможена, зсиніла, змордована втомою. Скулилась, цокотіла зубами. Грілась в сонячних променях, І знову падала на свій очеретяний плотик і гребла вперед, за течією, у блакить неба, у простір білого дня — до волі, до Воїня.