Цієї землі він боявся над усе. Вона ховала його таємницю, а разом з нею — його спокій і його добрі сни…
Залишались світлими тільки спогади. Про дивний Живець, про чарівну волхвиню Живку. Спогади про перемоги над лютосним Ітларем, котрого відтіснив за Сулу. Любив ще згадувати про своїх дітей, як вони були малими. Але не любив їх бачити тепер. Підозрював, що Володимир і Ростислав мріють тепер ще більше, ніж раніше, одягти на себе його шапку Мономаха.
Але хіба відають вони, яка тяжка вона, ця шапка?
Тепер Всеволод менше заглядав у книжки. Більше стежив за своїми синовцями-суперниками. Поки що сиділи по своїх уділах тихо. Поки що… Ближче до себе посадив старшого сина — Володимира. Віддав йому Олегову отчину — Чернігів: хай буде завжди у нього під рукою…
Зате нині мав дружбу із Печерською обителлю. Поцінував її силу. Побоювався незламних у своїх домаганнях печерців. Тому й велів збудувати Красний двір біля Видубицького монастиря, поставив муровану трапезну, ігуменій дім. Щедро обдаровував і Печери, і Видубичі землями й довколишніми селами. Смерди привозили до монастирів зерно, м'ясо, рибу, молоко, горох, капусту, сочевицю, цибулю, мед, віск, полотно, хутра… Владики мусили тепер клопотатися не лише людською душею, а й гріховним тілом. І мусили з побільшеною силою молитися на нього, Всеволода, най¬меншого Ярославича, який законно тепер возсів на отчому столі.
У ченців Печерської обителі тепер з'явилися нові обов'язки. Щовесни, а найбільше восени ігумен розсилав їх по монастирських селах наглядати за тим, як працюють монастирські смерди на нивах. Чи всі поля засіяні, чи увесь урожай зібраний, чи не приховали зайвого у своїх коморах, чи все належне віддали монастирю.
Господарство обителі розросталось. Ченцям все менше лишалося часу для молитов у норах-печерах і для томління там здорових потреб тіла…
Вже перед самою зимою Нестор обійшов п'ять сіл, подарованих князем Всеволодом Печерській обителі. Відправив до монастиря останні валки із зерном, капустою, цибулею, часником, бочками, корчагами та іним господарським збіжжям.
Пішов назад пішки. Дорогою ж вирішив трохи взяти вбік і заглянути у свій Васильків.
Морозний вітер обпікав обличчя й дерев'яний тіло. Над землею неслися важкі сизі хмари, спускали на землю брудне дрантя, з якого вихори витрушували білу круп'янисту поземку й жбурляли її під ноги.
Останній передзимовий день вистуджував залишки тепла і надій на повернення теплих днів. І людське серце бралось від того памороззю, як і грудкаста затужавіла земля, як голі чорні конари дерев.
Але тільки-но забовваніли здаля темні обриси градських валів і маковиця святого Успенія, Несторове серце стрепенулось, душа захвилювалась. Пришвидшив кроки.
Та, ступивши на мостини свого рідного града, раптом усвідомив, що йому немає тут до кого й заходити. Всі давно забули старого Гюряту і його збіглого сина Наслана. За стільки літ у домі кожного побували не одна біда й не один відчай. Чи ж було як берегти згадку про біди інших, кого давно розмела доля по землі?
Коло церкви Успенія угледів давні, зчорнілі стовпи, на котрих колись були розіп'яті й спалені волхви — Сновид і Рост. Навпроти церкви, як і колись, стояла садиба отця Михаїла. За огорожею вгадувалися дахи овина, клуні з голубниками, клітей, одрини[58]. Добре господарював отець Михаїл.
На місці великої Гюрятиної хати тепер був пустир, порослий терняками й лопухами. Ніхто не будувався на згарищі — людей відганяв забобон: побудуєшся на попелищі — сам згинеш у вогні. Язичеські бредні…
Через садибу з перехнябленим дахом стояла хата Претичів. Не повірив своїм очам Нестор, коли завважив, що з її димаря в'ється легенький струмок білого диму. Хтось жив у тій хатині? Гайка?..
Янь Вишатич стільки кляв її з усім родом смердівським, але Нестор так і не знав достеменно, як же вона живе, Гайка Претичева, колишня бояриня Вишатичиха.
Забувши про холод, що доймав тіло через тонку рясу, Нестор завернув до Претичевої хати. Обійшов майдан довкола церкви і вже було ступив на стежку, що вела навпростець у Претичів двір. Коли це раптом почув якісь гуки чи лемент. Нібито хтось вовтузився у храмі. Підійшов до дверей церкви, вони були зачинені.. Поторгав за ручку, і двері легко розчинилися.
Нестор став на порозі.
Коло олтаря метушилися вої. Хто з мечем, хто з ножем у руках, хто з паском, а хто зі шкіряним мішком. Вкидали у ті міхи чаші, підсвічники, обдирали золоте узороччя з ікон, вкидали свічі. Біля царських воріт остовпіло стояв отець Михаїл, увесь перемотузений вірьовкою і з кляпом у роті. Лиш ворушив чорними волохатими бровищами й несамовито безмовно кричав очима. Від того вони ніби вилізали у нього з очниць. По щоках його текли гнівні сльози.
Отець Михаїл увесь час обертався до кремезняка, котрий стояв за криласом і погукував на воїв:
— Подивіться ще в ризниці! За царські ворота загляньте! Та не бійтеся!.. Бог простить, він всемилостивий…
— Там якісь книги, — хтось обізвався зсередини.
— Книги? Лишайте їх отцю Михаїлу.
— А золоті ризи брати?
Кремезняк замислився.
— Ні, не треба, — сказав за хвилю. — В чому ж батюшка наш вийде до людей на різдво? Беріть лиш срібло й гроші.
Нестор збагнув: таті! Грабують храм божий — вигрібають добро церковне.
Зняв зі своїх грудей важкий хрест, взяв у праву руку, підкрався й з усього плеча ударив кремезняка в потилицю. Той крутнувся й завис над перилами криласа. Нестор для певності ще раз гахнув татя хрестом по спині й громовим голосом крикнув:
— Гріх упав на ваші душі! Окаянні!
Грабіжники миттю відскочили в сутіні стін. А Нестор, піднявши над головою хрест, яко меч, вийшов на поміст олтаря й кинув під склепіння храму:
— Ви, ісчадія ада, розв'яжіте отця Михаїла, да проститься вам гріх ваш! Бо зараз же настигне покарання.
Хтось невпевнено рушив до зв'язаного отця Михаїла і ножем розрізав вірьовку.
— А тепер — гей, ви там, під стінами! — поверніть утвар божу!
Біля криласа очуняв кремезняк.
— А добре лупиш по кістках, отче! — відпльовувався, чухаючи потилицю. — Хрест, бач, міцно тримаєш у руці, дай боже тобі здоров'я. Тільки коли вийдеш звідси цілим… Гей, дружино, а візьміть-но святих отців мечами під ребра, нехай нечиста сила їх візьме! Трусоніть, щоб і печінки витрусились!..
Але тут визволений од вірьовок отець. Михаїл схопив за груди дружинника й з такою силою кинув його на підлогу, що той від несподіванки аж хрякнув. Нестор широко розставив ноги й заніс хрест над головою — до нього підбиралося двоє інших розбишак. Вони позадкували до стін. Але четвертий дружинник упав зненацька на отця Михаїла і збив його з ніг. Нестор стукнув татя по голові, а в цю мить на нього кинувся кремезняк. Та вже отець Михаїл, вивільнившись від нападника, кинувся до міхів і почав витрушувати з них пограбоване. Зачувши брязкіт срібла, розбійник облишив Нестора.
— Згинь, дияволе! Поб'є тебе сила божа! — Нестор замахнувся на дужака з-за спини.
Той відсахнувся й позадкував до дверей. Туди уже прослизнули й інші його поспішителі-таті.
— Звідки ти нагодився у сю лиху годину? — витираючи піт з чола, видихнув отець Михаїл.
— Почув гуки… Ішов мимо… Хто сії таті? — На подраному рукаві ряси у Нестора плямилась кров.
Отець Михаїл зітхнув.
— Новий бирич наш, князів муж Нерадець.
— Князів муж? Пощо ж грабував храм?
— Певно, князю підоспіла завчасна старість. Не доходить до нього кривда — нові люди смислені товчуться довкола, жадають розбагатіти. То й грабують усіх. Розоряють народ вірами й продажами. А тепер уже на божі храми накинулись.
— Спасибі за поміч, отче. — Отець Михаїл уважно поглядав в обличчя Нестора. Щось знайоме привиділося йому в рисах цього ченця. — Ніби бачив тебе…
Нестор зітхнув. Може, й бачив. Хтозна. Може, це він багато літ назад прибіг із лісу до отця Михаїла просити помочі для Гайки?..
— Тісно вже людям на землі, отче. Один побіля другого ходимо. Тільки не знаємо, хто ми, для чого тільки товчемося на сьому світі…