Відіславши доброю санною дорогою на Волинь Нерадця, князь Всеволод подався до Києва, а ченцям — Нестору та Івану — велів лишитися у Василькові. Обоє вони тепер мали досить часу. І Нестор вирішив передусім навідати Претичеву хату.
Яж і кілька років тому, стояла вона в тихому, засніженому завулку і з її димаря струмував сизий димок. Тепер ішов туди без страху, ніби у свою рідну оселю. Знав, що зустріне лагідне обличчя літньої жінки, її щирі клопоти й ойкання. І зустріне великі пильні очі малого Гордяти. Вирішив: умовить стару жінку віддати йому хлопця. Забере із собою в Печери. Навчить грамоти, молитвам, оповість про матір його — Гайку, котру знав з отакого віку, як нині сам Гордята. Виросте хлопак під дбайливим і суворим доглядом монастирської братії. І не буде відчувати свого сирітства. Нестор замінить йому вітця й матір, стане наставником і научителем його.
У знайомих сінях від його ніг проторохтіла копитцями бульката коза. Вибалушила на нього зеньки, аж ремиґати перестала. Господиня дому берегла її, видати, взимку від холодів — перевела ближче до тепла у сіни. Гостро лоскотало в ніздрях духом кізяка, сіна, диму.
Прочинив двері до світлиці — й від подиву не міг привітатись: за столом сиділа Килька. Ніга поралась рогачами в печі. Розчервоніле її лице було збуджене чи від огню, чи від бесіди з гостею.
Забачивши Нестора, Килька злодійкувато стрельнула очима. Поправила на колінах поли білого кожушка, певно, з плеча своєї колишньої боярині, на грудях розправила кінці квітчастої шалі. Заспівала солодко-розважливим голосом до ченця, так ніби розмова її з господинею починалася при ньому і він був її співучасником.
— Отець Нестор не дасть мені збрехати, сестро. Все буде в онука твого
— і терем свій, і вдяганка, і взувачка — отако! — рукою повела поверх горла. — Боярин Вишатич не дасть сина свого в обиду нікому. Захочеш — житимеш при дворі, мамкою і нянькою йому будеш. Матимеш хліба-солі шмат з боярського столу.
— Ні, сестро, не віддам Гордяти. Народився тут, тут йому і жити. А виросте
— сам хай обирає, де його місце. — Ніга злісно штурхала рогачем в полум'я печі, без потреби переставляла горнятка з одного місця — на друге. Збивала у собі киплячу злість на моторну хитрооку молодицю в білому кожусі. — А ти, отче, чого стоїш на порозі? Проходь у хату, сідай. Відігрівайся…
Нестор пройшов до лавиці, потирав задубілі від морозу руки. Сів поряд з Килькою. Вона посунулась, даючи йому місце.
— Розсуди нас по правді, отче, — заглянула йому в лице челядниця Янева. — Воєвода хоче забрати сина свого у свій дім. За тим мене сюди і прислав. А сія жона, ніби диявол її розум поплутав, уперлась і не дає хлопця. Що маю казати воєводі?
Нестор підійшов до печі:
— А що скаже наш Г ордятко? А? Де це ти заховався, хлопче? Йди-но сюди, голубчику. Хочеш жити у теремі великому, яко княжич красний?
Гордятко, що забився в куток печі, визирнув до Нестора. Його маленьке рум'яне личко було серйозним і настороженим:
— Не хочу.
— Чому? — здивувався Нестор.
— У теремі живе чорний ворон і вовк-самоглот. Вони злі до людей — витягують очі й серце.
Килька зайшлася сміхом у кулак. Вугласті щоки її в рідких ряботинах зачервоніли.
— Поганськими байками уже напхали дитя! Бачиш, отче, яку науку дістає тут боярський син. Посвідчиш боярину Яню мої слова!
Килька рвійно підвелася, почала застібати поли білого кожушка. Рішуче підійшла до печі й ухопила за руку Гордятка. Поцупила його, підхопила на руки й метнулась до дверей. Ніга Коротка шулікою налетіла на Кильку, почала віддирати онука з її чіпких рук, але моторна молодиця вивернулась і ногою розчинила двері, За нею хряпнула хвіртка. Гордята голосно заплакав. Та Килька в цей час мчала уже двором, віддалено шурхотів сніг під її підошвами.
Ніга розгублено вибігла слідом. Рогата коза Брязга метнулась їй під ноги, на якусь хвилю затримала. А Килька тим часом уже бігла з дитиною вулицею, бігла до церкви, оглядаючись, яко проскупиця, й задихаючись. За церквою, за високою огорожею, стояла трійка баских коней, запряжених у сани. Килька комусь гукнула:
— Жени! Швидше!
Сани рвонулись, тільки віхола здійнялась услід за полоззями. Коли сюди добігла Ніга, сани уже зникли за поворотом.
Нестор стояв посеред двору і не вірив тому, що зараз оце скоїлося на його очах. Коли повернулась знетямлена Ніга, він нічим не міг зарадити її горю.
Сиділа проти печі, немов заніміла. Немовби хто витяг з її душі життя. Пусткою повіяло з кутків. Холодом, порожнечею. Не було в неї тепер нікого, кому були потрібні її руки, її клопотання. Із серця вирвали її останню любов — Гордятка, онучка.
А може, й справді він не онук її? Воєвода Янь не присилав би отсієї відьми за холопським дитям. Гордята, каже, чадо його. Нащадок багатств Вишатиного роду… у землі київській, новгородській, білоозерській… Ніга стягувала подумки кінці з кінцями своїх роздумів і вагань. Авжеж, чужої дитини не привласнив би…
Але ж і Нерадець… Ще коли був людиною, казав їй: «Моє дитя у Гайки». Та й сама вона відає, що Нерадцева кров у тілі Гордятиному. І міцненький тілом, як і син її колись був, не те що хлипкий воєвода… Велику гіркоту приніс їй Нерадець у житті і велику радість подарував — онука. Жодного із своїх синів так не любила. За двох синів своїх загиблих, за своє безталання жіноче… останньою любов'ю полюбила Гордятка. Тепер не знала, що і діяти.
Погляд її спинився на притихлому ченцеві.
— Поможи… — впала перед ним на коліна.
Коби знав, як зарадити її горю. І своїм розвіяним надіям…
Сам губився у розмислах. Може, так буде краще Гордяті. Виросте в достатках. У науці. В шані.
— Не побивайся, мати. Так бог велів, певно, зробити. Йому видніше шляхи людськії. Чуєш? Стане боярином твій онук. Тебе пригріє на старості літ. А тобі раджу піти у двір до боярина. Будеш няньчити Гордяту. Бо знаю сю лукаву челядницю — не має у серці своєму добра.
— Пощо ж дитя забрала?
— Хоче боярину прислужитись. Коби її шанував за те. А може, ще чогось жадає. Хто загляне в її темну душу?
— Божечки!.. — жахнулась Ніга.
— Давно знаю її…
— Але як піду туди? У Києві ніколи не була. Нікого не знаю. До кого прихилюся? Тут ось хату Гайчину стережу. Може ж, колись повернеться вона. То вже якось добуду віку при ній. Моєї хати нема — все понищили половчини тоді. Синів погубили… Одна я, однісінька на сім світі…
З важким серцем залишив Нестор Претичеву хату. Шкода йому цієї одинокої жони. Але в душі вірив у щасливу долю Гайчиного сина. І вже здивовано осміхався: ну й боярин, ну й зухвалець! Придумати отаке — спадкоємця собі отако дістати! А сія хрещена половчанка?.. Хоч у пекло її пошли — звідусіль сухою вийде і зробить діло своє…
У теремі на Нестора з нетерпінням чекав отець Іван. Широкими кроками міряв світлицю, потирав з усіх сил долоні. Де ж се забарився брат його?
Тільки-но Нестор переступив поріг, кинувся до нього з оберемком сувоїв пергамену.
— Знайшов отеє… У капищі теремному. Всюди було розтикано — за кумирами… за різьбленнями…. Це пергамени давні. Багатство великотне!
Нестор розгорнув шмат пергамену. Світлого, чистого, немовби щойно виробленого. «В літо 6494-те. Приідоша болгари віри бохмичі[62], глаголюще: яко «Ти князь єси мудрий і смислений, не відаєш закону ніякого, то увіруй в закон наш і поклонися Бохміту». І рече Володимир: «Яка єсть віра ваша?» Они же ріша: «Віруєм богу, а Бохміт нас учить, глаголя: обрізати уди тайниї, і свинини не ясти, вина не пити, а по смерті же, рече, со жонами похоть творити блудную…»
— Що сіє? — нерозуміюче подивився Нестор на Івана.
— Сказання про хрещення Русі, — радо світився обличчям отець Іван. — Як вибирав, князь Володимир віру для русичів по своєму умислу, а не по жаданню гречинів-хрестителів! Читай далі, читай ось ці уступи…
— «Володимир же слухав їх, бо сам любив жони і блуждання многоє… Но се йому було не любо: обрізання удов і о неяденні м'яс свиних і о питії також, река: «Руси єсть весіліє пити, не можем без того бити…»
— А далі, як німчини приходили від Риму, від папежа. І хозари іудейської віри приходили… — підказував отець Іван.